Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Ось приклад. Згідно з одним з останніх у часі досліджень, такий крок панів із-поміж керівництва УЦР буквально примусив зробити не хтось, а уряд Північно-Східного Союзу, який відмовився підтримати київську ідею утворити уряд з більшовиками, після чого «участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинути автономно-федеративну політику і перейти на ґрунт самостійності України»[73]. До такого твердження притасовуються умоглядні тези, формулювати які у вільний від основної роботи час може будь-хто, наприклад:

— «підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені»;

— «незважаючи на пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим у сферу національних інтересів УНР, українська делегація не усвідомлювала, що Крим має для неї важливе стратегічне значення як геополітичного, так і військового характеру і, посилаючись на право кримсько-татарського народу на самовизначення, деякий час відмовлялася це зробити»;

— «не зафіксувавши статус Криму на переговорах у Бересті-Литовському, уряд УНР згодом виявив намір включити цю територію до складу республіки de facto, чим спровокував конфлікт з німецьким військовим командуванням. Так само незахищеними виявилися етнічні території України (виділено нами. — Д. Я.) у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель»;

— «непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами»;

— «перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами»;

— «негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці» (так у тексті. — Д. Я.);

— «дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру»[74].

Дякувати Богу та сумлінному служінню політично незаангажованих колег, маємо доступ практично до всіх принципово важливих документів та досліджень, які дозволяють буквально «тривимірну» картину події, яка позначилася на перебігу подій Першої світової війни в її завершальній фазі. Так само як і на долі політичного проекту «самостійна націонал-соціалістична Україна».

Почнімо з ознайомлення та аналізу документів, вміщених у широко та неодноразово цитованій у цій книзі академічній двотомовій збірці матеріалів Української Центральної Ради. Зробити це важливо ще й тому, що у автора цієї розвідки під час її написання склалося стійке і, сподіваємося, помилкове враження, що дослідники доби УНР ці документи просто не читають.

Що говорять документи УЦР та спомини  

безпосередніх учасників? — 1

Перший у часі й відомий на сьогодні документ, який має безпосередній стосунок до теми, — датований 8 грудня звіт перед Генеральним сек­ретаріатом «української делегації» у складі: 24-річного «дитячого письменника», ад’ютанта Петлюри Юрія Гасенка, 37-річного поручика Левитського та 26-річного філолога Любинського.

Перед тим як проаналізувати діяльність цієї «делегації», треба було би, насамперед, розібратися з її статусом.

Ю. Гасенко (1894 або 1899—1933 рр.). Суспільне надбання

Справа ця, скажемо прямо, доволі заплутана. Ані спеціальна, ані мемуарна література її — цю справу — не з’ясовує. Невідомо, ані хто визначив її склад, ані дату цього призначення, ані повноваження делегатів.

Відомо лише, що 2 грудня, виступаючи перед членами МР, Винниченко серед іншого похапцем кинув таке: «ми послали до Бреста своїх представників контролювати діяльність більшовиків». І додав: делегація «вернувшись, розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умови миру, — щиросердо запевнив присутніх Володимир Кирилович, — ховати не будемо. Але й ті умови, які сепаратно пропонують більшовики, для нас не підходять»[75]. Зауважимо побіжно: ця заява пролунала того самого дня, коли «уряд» петроградських заколотників — державних злочинців! — уклав перемир’я з Центральними державами терміном на 28 днів.

Зі слів Винниченка можна зробити принаймні два висновки. Висновок перший полягає в тому, що голова Генсекретаріату знав те, чого не знав ніхто інший. А саме він знав про початок переговорів у Бресті поміж петроградською делегацією та представниками Центральних держав.

Ще раз: 2 грудня В. Винниченко вже знав про початок переговорів між петроградською делегацією та країнами Почвірного союзу, які розпочалися 3 грудня. І дізнатися про це він міг тільки з одного джерела — а саме з джерела більшовицького. Решта «інформаційних потоків», скажімо з європейських столиць, 2 грудня 1917 р. були для пана Винниченка перекриті, і то ще 1 серпня 1914 р.

Висновок другий: згадану делегацію сформував-таки Генсекретаріат, а не УЦР або МР. Це підтверджується протокольним записом засідання Винниченкового кабінету від 29 листопада: «Заслухано доклад делегації на Румунський фронт Левицького та Любинського. Доручено їм зараз виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши відповідні інструкції»[76]. Ясна річ, ніхто ніколи цих «інструкцій» не знайшов. Ясна річ, ніхто ніколи так і не пояснив, звідки і на якій підставі у складі тієї делегації з’явився добродій Гасенко. Ясна річ, що завдання перед делегацією були поставлені більш широкі, ніж просте «спостереження» за петроградськими колегами-більшовиками.

Л. Баварський, принц Баварський, генерал-фельдмаршал (1846—1930 рр.). Суспільне надбання

Це ясно випливає зі змісту звіту делегатів від 8 грудня. Звіт такий: у суботу, 3 грудня (тобто одночасно з більшовицькими делегатами), вони зустрілися у Бресті з представниками країн Почвірного союзу: головнокомандувачем Східного фронту, генерал-фельдмаршалом принцем Леопольдом Баварським, начальником його штабу генералом Максом Гоффманном, турецьким представником Первод-Зак­ком-пашею та австрійським дипломатом фон Мірбахом.

М. Гоффманн (1869—1927 рр.). Суспільне надбання

Німці, доповідали українські «дипломати», цікавилися станом справ у «збройних силах» УНР, австрійці — чи відійдуть до Румунії Бессарабія або частина Буковини, «турки цікавились про Дарданелли і Константинополь». Звіт члени Генсекретаріату зустріли, ясна річ, оплесками[77].

11 грудня на чергових сходинах генеральні секретарі знову ухвалили «послати в Брест мирну делегацію Генерального секретаріату» (а не делегацію УНР. — Д. Я.). Сутність такого формулювання полягала в оцьому: оскільки III Універсал декларував автономний статус України у складі Росії, остільки лідери УНР потрапили в пастку, яку самі собі наставили, — від однієї держави на одних переговорах не може бути двох делегацій.

Це цілком ясно усвідомлювали більшовики, які в Бресті намагалися ігнорувати факт наявності київських делегатів. Саме тому, пізніше, на світ з’явилася вже «самостійна делегація правительства Української Народної Республіки», у складі якої були: Голубович, Левицький, Любинський, Порш, Севрюк, а також анонімні й переважно невідомої кваліфікації «спеціалісти у справах економічних, фінансових, торгівельних»[78]. Їх поіменно назвав у своїх споминах Севрюк. Список навів такий: «проф. Остапенко» (насправді, професор лише з 1919 р. — приват-доцент Кам’янець-Подільського університету. — Д. Я.), якийсь Шафаренко, «проф. Вальдемарас, пізніше литовський прем’єр-міністр, що приїхав до Берестя у своїх литовських справах і