Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Він був у своєму незмінному червоному плащі.

— Послухайте… Усе, як ви попереджали, навіть гірше! Мені взагалі не дають працювати. Намагаються переконати, що я переплутав селища, уявляєте? І в них, мовляв, усе чудово. А дитина не просто зникла, її викрали. І всім начхати — як таке взагалі можливе?

— Вас дивує, що всім начхати? — Харитон звів брову. — Ви мене розчаровуєте!

— Та ви просто не уявляєте, наскільки тут усе… Бетонна стіна! Навіть просто зібрати людей, щоб шукати дитину, — хрін кого знайдеш! Не допросишся елементарно піти з роботи трохи раніше…

— Я вам більше скажу, Андрію Олександровичу: трохи пізніше ви теж нікого не знайдете.

— Та начебто, повинні сьогодні о сьомій… — Андрій машинально поглянув на годинник.

— Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої. Цей принцип діє щодо будь-якого часу доби.

— Послухайте… Давайте просто зараз підемо до дільничного й натиснемо, щоб хоча б організував нормальні пошуки! Це перше…

— У суботу, — перебив Харитон. — Субота візьметься за розум у суботу, я вже вам казав.

— Та немає часу до суботи! Зараз треба шукати, сьогодні! Ви ж офіцер поліції! Накажіть йому, зрештою!

Харитон затягнувся, дивлячись Андрієві в очі, і хитро запитав:

— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку… І генерал не виконає наказу… Хто буде винен: він чи я?

— І хто ж це генерал — невже Субота?! — пхикнув Андрій.

— Ви однозначно маєте більше читати… — розчаровано зітхнув Харитон, — на все свій час, Андрію Олександровичу! І конкретно для Суботи він настане післязавтра о десятій п’ятнадцять. Ані на хвилину пізніше, як я вже казав. Але й не раніше.

— Та перестаньте ви! Одна річ комісії, чи що ви там на післязавтра плануєте, а інша — життя дитини!

Харитон знову затягнувся, дивлячись кудись удалечінь, і кивнув. Здавалося, зараз він скаже: «Ваша правда», — і разом із ним піде, щоб притиснути капловухого дільничного. Натомість, кинувши цигарку в сніг, Харитон несподівано запитав:

— Нагадайте мені, у воскресіння Христа ви теж не вірите?

— Ви знущаєтеся чи що!

— Навіть не думав! Швидше, співчуваю, Андрію Олександровичу! Людині, яка бодай трохи вірить в одне воскресіння, легше буде прийняти й інше. Ви згодні? — з цими словами він загадково підморгнув Андрію і сказав пасажирові: — Приїхали! Далі вас проведе оцей молодий чоловік, він у курсі всього. Ви, до речі, не знайомі?

Харитон відхилився назад і, кивнувши, запросив Андрія глянути на свого пасажира. І хоча цієї миті Андрюха саме набрав у груди якнайбільше повітря, щоб добряче гаркнути на Харитона, а може, і за барки його потримати, він суто механічно скорився жесту довговолосого і зазирнув у кабіну. Й остовпів. Не було ні думок, ні навіть запитань, лише важкий ступор, що спустошував голову.

В авто сиділа дівчина в яскравому, наче сонячний полиск, лимонно-жовтому пальті й червоному плетеному шарфі. Та головне — очі: неправдоподібно блакитні, вони було точнісінько такі, як у зниклої Наді.

— Мені чомусь здається, ви повинні були бачитися, — безтурботно мовив Харитон в Андрія над вухом. — Хіба ні?

— Ні, — сказала дівчина. — Я Гала. А ви?

Розділ 29

Будьмо знайомі

…Чи ви колись запитували себе, як поведетеся, зустрівши раптом того, хто точно помер? Не Майкла Джексона чи, скажімо, Сталіна, ні! Когось, кого ви знали особисто. Щоб ви впевнено могли сказати, що в цієї людини сумна усмішка, хоча вона вам, начебто, ще ні разу не всміхнулася. Щоби складочки в неї під очима були точнісінько такі ж, як ті, що ви їх бачили. До того ж бачили живими, коли в них іскорка іронії чи втома прожитих років… І позбавленими життя. Обм’яклими через те, що життя покинуло їх. Ви б дивилися цій людині в очі й цілком точно знали, які вони, коли мертві. І яким пронизливим буває їхній погляд, коли вони живі — теж би знали…

Андрій витяг її валізу й захряснув двері.

— Будьмо знайомі, — всміхнулася Гала і простягнула Андрієві руку.

«Я маю піти, щоб повернутися», — стугоніло в нього у голові.

— А Надя? — раптом запитав Андрій, сам не усвідомивши, як це запитання зірвалося в нього з вуст.

— Хто?

— Надійка… Ваша дочка. Де вона?

— Мабуть, ви мене з кимсь переплутали, — усміхнулася Гала. — Я не маю дітей.

«Пежо» поїхав геть, лишивши по собі вихор колючих сніжинок, що переливалися у світлі ліхтарів, наче алмазний пил. Він так нічого й не домігся від Харитона. Але зараз усе це наче й не мало значення.

— Ну, звісно ж… — відчужено пробурмотів Андрій. — Звісно ж, переплутав…

«Сестра! — сказав він собі, і ця думка дозволила бодай якось зачепитися за почуття реальності, що вислизало. — Сестра-близнючка, що якогось біса представляється таким самим іменем! І в них однакові пальта…»

— Послухайте… — не втримався він. — У вас тут є сестра?

— Тут? — перепитала вона. — Сестра?

— У Буськовому Саду, — кивнув Андрій і для певності повторив: — Сестра.

— У мене в принципі ні сестер, ні братів, — промовила вона. — А що?

— Нічого, просто ви… — Андрій безпорадно подивився вслід мікроавтобусу, що віддалявся. Потім знову поглянув на Галу.

Він намагався розгледіти за плетеним шарфом те місце на шиї, куди вона встромила собі ручку вчора вранці.

— Просто схожі… — нарешті сказав він. — Вас і справді звати Гала?

— Галина. Але всі кажуть Гала.

— А прізвище?

Тепер і вона мимоволі озирнулася туди, де зник за поворотом чорний «пежо», бо відчула себе не у своїй тарілці.

— Приходько Галина Вікторівна. Харитон Еребович сказав, що ви проведете мене в мою квартиру.

— Він сказав, що я проведу. Емм… А ви адресу знаєте?

— Ні, звичайно. Я думала, ви знаєте.

— Я знаю? — здивувався Андрій.

— Наскільки я зрозуміла, так, — вона розгублено вийняла з кишені зв’язку ключів. — Ось, це він мені дав. Сказав, Андрій вас проведе.

— Так, а куди ж….

Він спантеличено взяв ключі. Три однакові, сріблясті, з подвійними борідками. Такі замки зазвичай не мають «баранчика» із внутрішнього боку. Принаймні той, що він бачив учора в Галиній квартирі, — не мав.

— А, зрозумів! — якнайбадьоріше сказав він, хоч здавалося, що голова зараз репне. — Звісно, знаю! І чого це я гальмую… Ходімо, покажу вам вашу квартиру!

Колись він часто уявляв собі, як зустрічає того, хто помер. Хлопчика з афганського кишлака в долині Капіса. Пацанчика років дванадцяти, не більше. Тоді він міркував, що якби одного разу упізнав його в юрмі афганських підлітків… Чи, може, на котромусь із ринків, де той допомагав батькові… Чи між дітей, що біжать за їхнім броньованим