Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

— Але ж це не основна стихія лютих?

— Їх не спалиш, не заморозиш, не розіб’єш. Тільки те, що дає їм життя, може їм життя відібрати. В Празі не було нагоди для тестів… Зрештою, мене відраджували провадити будь-яку концептуальну роботу в Країні Лютих.

Доторкнулося до краю слоїка. Скло було холодне, злегка вкрите памороззю, волога липнула до пальців, щипала шкіру.

— Ви хочете їх — дренажувати? Висмоктати? Від чого? Від теслектрики?

— Коли ми вирушаємо в пустелю, то беремо зі собою запаси води, шукаємо прохолоди, будуємо огорожі від спеки, поширюємо тінь. Коли ми вирушаємо в арктичні морози, то йдемо туди в хутрі, в теплих костюмах, споруджуємо теплі укриття. Прийшли люті — що вони принесли зі собою? У чому їхній порятунок на чужій землі? Їх слід цього позбавити!

Підвелося погляд. Доктор Тесла перевіряв пломби на коробках, випростаний, з лівою рукою за спиною, білий торс відбивався на сірій блясі трикутною плямою. У цьому брудному напівмороці це було важко ствердити з цілковитою упевненістю, але тіні на постаті доктора, під заломами його одягу, в зморшках на обличчі — чи ж не розливалися вони з річищ, як річки в час відлиги? Чи не текли прудкими потоками, не зважаючи на світло й напівсвітло?

Ще значущішою була поведінка сивочолого аґента охранки. Укритий у мовчанці, нерухомості й пітьмі, він стояв за Теслою, пересуваючись тільки тоді, коли Тесла переміщувався від коробок до коробок; завжди поза полем зору серба, але завжди поруч, як мати, яка спостерігає за першими кроками сина, як санітар, який пильнує хворого, — було щось таке в силуеті Стєпана, в напрузі його плечей.

— Зиму? Відібрати у них Зиму?

— Мороз і сніг, і крига — ну, так, це перше, що впадає в очі аматору. Що ви там розглядаєте?

— Панна Філіпов пильнує зараз вас у купе, чи не так? Ви мусили вислизнути сюди на свій сніданок.

— Сніданок?

— Ви харчуєтеся цією силою. Що міститься в тих слоїках?

— Кристали солі, сповнені тією чорною енерґією прани, тією тьмідиною. Переважно солі металів з групи заліза.

— Що?

— Я випробовую різні методи накопичення теслектрики, шукаю найефективніші; акурат тут я маю амонієво-залізні галуни. Що вона вам нарозповідала?

— Що це сильніше за вас.

Тесла присів на контейнері, опечатаному папірцем із черепом.

— Навіть якби, — поволі сказав він, — якби я так вирішив — підкоритися цьому, — то звідки певність, що то лихе рішення?

Жахнулося.

— На милість Божу, ви самі розповідали мені про боротьбу з хворобливою залежністю від азарту! Й кому, як не мені, знати стискання тих невидимих пут? Знаю! Майте ж повагу до розуму й власного, й мого!

Тесла підняв вказівний палець.

— Bene, Бенедетто, врахуйте й таке: є хороші звички. Речі, дії, асоціації, яким ми погодилися б віддатися в неволю. От, приміром, фізіологічні функції, pardon my rudeness, якби навіть ваше життя від цього залежало, ви не змогли б добровільно випорожнитися у штани. Зважте на те, як ви говорите, на те, як ви думаєте. І ще на оце: ми тим відрізняємося від тварин, від людей, вихованих серед тварин, що певних речей не вчинимо, рука сама буде відсмикуватися, ноги відмовлятимуться слухатися, уста не відкриються. Бо кожною моєю думкою і вчинком я демонструю щодня, що є лишень бездушним автоматом, який реаґує на зовнішні подразники, котрі збуджують мої чуття; я думаю і дію у відповідь на них. Небагато випадків я пам’ятаю за все моє життя, коли б я не зумів ідентифікувати найперше враження, що спонукало мене до руху, думки чи сну. Тим більше ми повинні цінувати кожен момент істинної свободи розуму, оте святе безумство розуму! Але цивілізація — цивілізація є сукупністю благотворних пристрастей. От ви підводитеся з-за столу в присутності жінки — перш, ніж ви подумали, щоб підвестися. Не ви керуєте вставанням — вставання керує вами.

— Встається.

— Встається. Так. Дитина в небезпеці — кидається на допомогу дитині. Говориться правду, коли треба, брешеться, коли треба. Поводиться увічливо. Миється. Шанується старших. Не вбивається. Ви збираєтеся боротися з цими залежностями? Це можливо, від них можна визволитися, я був знайомий з такими людьми. Well?

— Але яка залежність регулює нашу здатність розпізнавати, які залежності добрі, а які лихі?

Він посміхнувся; у нього була дуже щира, симпатична посмішка, трохи сором’язлива. Він підійшов до відкритої скрині, переставив назад кінці кабелю в отвори діжкуватої паки, до вільного кінця довшого кабелю допасував крижлізний затискач і, вклавши його в слоїк, затиснув щелепи пристрою на сірому кристалі. Шпицю-цівку він тримав в іншій руці, його пальці лежали на ізоляції та на спусковому гачку.

Він лагідно поглянув. Погризлося ніготь.

— Стрелить.

— Ні, я перемкнув, це вільний потік.

— Я не повинен…

Вхопилося за крижлізну шпицю. Нікола Тесла натиснув на спусковий гачок. Поплив теслектричний потік, тьмідина завирувала в організмі.

… І відпустилося холодний метал.

— … від’їжджає.

— Так, уже.

Хиталося на ногах. Доктор Тесла хутко відчепив кабелі, згорнув їх до скрині, опустив віко. Двері вагона було відсунуто, в них стояв молодший охранник. Кліпалося від полуденного сонця, яке променіло над тюменським пероном. Проводники гукали подорожніх, пихкав локомотив. Під крижлізною годинниковою вежею погойдувалася дерев’яна табличка з криво намальованими червоною фарбою літерами:

Льда нет

Тесла зійшов на перон, нетерпляче махнув рукою. Зіскочилося — і впалося, земля під ногами хвилювалася, блакитна ясність засліплювала, сибірське повітря розривало легені, всі звуки двірця вґвинчувалися у вуха — у вуха, в мозок, у черепі вибухнуло гніздо дзизкучих джмелів.

Тесла допоміг підвестися. Обтрусилося штани.

— Що трапилося? Докторе?

— Я теж ніколи не пам’ятаю.

— Ви змусили мене…

— Змусив?

— Загіпнотизували…

— Обов’язково розповісте мені згодом про це з деталями.

Доктор марширував довгими енерґійними кроками до вагонів першого класу. Підбіглося, — а біглося легко, добрі духи підносили тягар тіла над землею. Ще горизонт, і блакить неба, й сніжно-білі хмари в небі, й будівля станції, і змія Транссибірського експресу, й люди, які роїлися на пероні, — ще все це не надто складалося у гармонійне ціле; може, через засліплення (кліпати, кліпати, кліпати!), може, внаслідок струсу при падінні, — але біглося, як уві сні: м’яко приземляючись, бо хочеться приземлитися, бо якби така забаганка виникла, то полетілося би просто попід хмари. Й хоча образ поволі укладався у наповнену смислом мозаїку — залишалося усвідомлення, що це мозаїка, що її можна було укласти інакше. Хмари на колії, двірець у небі, небо під ногами, будинки, що видмухуються з труби паровоза, крижлізний виднокіл і жилаві рейки — могло бути й так, саме зараз воно не так, але могло