Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– І кінь, – додав Василь. – У Нескупій у Парафімчука є кінь, який сміється, як людина.

– На здоров’я. Нехай сміється, – вів далі Омела. – Якби ви були знайомі з класичною філософією, я б сказав вам, що винятки підтверджують правило і не спростовують його взагалі. Однак у вищому порядку сміх перестає бути ознакою людяності. У вищому порядку залишається лише посмішка співчуття та поблажливої байдужості до світу, над яким слід було б розмістити вивіску, якою Данте прикрасив браму пекла: «Lasciate ogni speranza!»[74], що польською означає: «Ферфал ді кашкес міт ді ганце пастройкєс». Не плачте тоді наді мною, що ходжу по світу, необтяжений товариством самиці. Якби я комусь мав би вірити, я б перш за все вірив Вейнінгеру[75], який, як ви добре знаєте, не занадто добрих слів сказав про жінок.

– Той пан був некультурним, – рішуче сказала Донка.

– Ти вгадала, люба.

Ось так вони довгий час предражнювались, коли з боку млина долинули якісь крики. Мабуть, там щось трапилося, бо крики були тривожні. Василь першим помітив їхню причину. Великий собака мчав з боку млина, мчав стежкою над ставками. Зрозуміти значення криків було не важко. Собака був чужий, невідомий в околиці. Слина піною витікала з його пащі, хвіст мав підібганий.

– Пане Омела, втікайте! – крикнув Василь. – Це скажений пес!

– Втікайте, біжіть! – перелякано запищала Донка.

Але легше було порадити втікати, ніж вказати напрямок. Навколо був відкритий простір, власне у тому напрямку, в якому біг пес. Омела зірвався на рівні.

– Якби у мене була якась палиця!

– Тримайте – гукнув Василь і кинув весло до берега, але відстань була занадто велика, і весло не долетіло.

Собака мчав швидко. Не було часу на роздуми, й Омела, схопивши пляшку з трави, стрибнув у воду. На жаль, він не вмів плавати, а ставок у цьому місці був глибоким, тож минуло досить часу, перш ніж він виринув на поверхню. Василь саме підвів човен до того місця, де занурився Омела, і щойно голова утопленика з’явилася над поверхнею води, він схопив його за чуприну, потім за комір і втягнув у човен.

– Хай йому дідько! – лаявся Омела, пирскаючи й спльовуючи воду. – Що ж це за порядки такі, щоб скажені пси гарцювали околицею післяобідньої пори у сонячний недільний день, змушуючи громадянина, який тішиться dolce far niente[76], зануритися в цю жахливу рідину. Обережно, Василю, заради Бога! Там, вона пливе. Не розбий її веслом.

Дійсно, біля носа човна з’явилася пляшка. На щастя, вона була закоркована і її вміст зберігся. Однак ненадовго, бо Омела одразу перелив його у свій шлунок.

Задиханий Віталіс з великим дрином підбіг до ставка, але погоня за собакою спізнилася. З оповідки Віталіса вони дізналися, що сталося. А саме, дорогою від гостинця прийшов пес. Він зовсім не виглядав на скаженого. Деякий час крутився у дворі і раптом кинувся на Зоню, яка, на щастя, несла порожнє відро. Вона вдарила звіра по голові й так захистилася. Потім собака стрибнув у бік Віталіса і, коли два місцевих пси прибігли, він сильно покусав обох.

– Немає ради, треба буде їх вбити, – закінчив свою розповідь наймит.

– Дуже прикро, – сумно сказала Донка.

Вони причалили до берега й пішли оглянути скалічених собак.

Тим часом Вільчур та Люція вийшли з кладовища і, як завжди, окружним шляхом рушили додому, а точніше на гостинець, де мали розстатися, бо Люція мала намір піти до хворої дівчинки в Радолішках.

Розмова про Кольського і про Варшаву, а пізніше про ту маленьку пацієнтку, зіпсувала Вільчурові плани. Не було ніякої нагоди почати говорити про свої шлюбні наміри. Щоправда, професор не поспішав до цього і насправді був навіть радий, що може знову відкласти цю тему на майбутнє.

Вони йшли звивистою дорогою між стернищами, краї дороги густо поросли кущами. На повороті, під великим кущем вони побачили великого рудого собаку, який завмер на місці і придивлявся до людей, які наближались.

– Який чудовий сетер! – вигукнула Люція.

– І справді красивий, – зізнався Вільчур. – Він, мабуть, тут недавно, бо я його ніколи не бачив.

Він повернув у бік собаки і, простягнувши до нього руку, покликав:

– Іди сюди, песику, ходи.

Професор не встиг вчасно забрати руку. Спокійний на вигляд сетер вмить впився зубами в долоню, потім розвернувся і галопом побіг у бік кладовища.

– Мій Боже! – вигукнула Люція. – Собака вкусив вас. Дуже болить?

Вільчур за усмішкою сховав біль.

– Та ні. Дрібниці, – збрехав він.

Він відчував гострий біль у всій руці. Зуби тварини, певно, пошкодили якийсь нерв. Крапельки крові стікали з невеликої рани. Він дістав хустинку, витер руку і зауважив:

– Чого ж вимагати від тварини, оскільки люди часто так само відповідають зубами на дружбу й доброту.

Люція стурбувалася.

– Тут немає води. У будь-якому разі, одразу після повернення додому продезінфікуйте цю ранку. Ви мусите мені пообіцяти.

Він засміявся.

– Але ж, панно Люціє. Це дрібниця. Зрештою, можу вам пообіцяти, що це зроблю.

– Дуже прошу.

Вони дійшли до гостинця, і Вільчур спитав:

– Ви довго будете в містечку?

– Ні, – вона похитала головою. – Найбільше півгодини. Мені потрібно зробити перев’язку цій маленькій дівчинці. Ось і все.

Вони посміхнулися одне одному і розійшлися. Вільчур повернув у бік лікарні, Люція – на Радолішки. Однак вона не встигла пройти кілька сотень кроків, коли зустріла двох радоліських поліцейських. Вони її давно знали і, як завжди, вітали, ввічливо салютуючи. Вона вклонилася їм, коли один з них запитав:

– Ви тут десь не бачили такого рудого собаку?

Вона зупинилася.

– Авжеж, бачила. Побіг у бік кладовища. Це ваш собака?

– Де там, прошу пані. Це якийсь чужий скажений пес. У містечку він покусав коня та трьох собак. Ми йдемо шукати його, щоб застрелити.

Серце Люції гарячково забилося.

– Матір Божа! – прошепотіла вона.

Тепер лише вона помітила, що поліцейські озброєні карабінами.

– Отже, побіг до кладовища? – запитав другий поліцейський. – Дякую вам і моє шанування.

Лише за хвилину вона опанувала себе. Спершу Люція хотіла наздогнати Вільчура, щоб повідомити новину, але, подумавши, вирішила чимшвидше йти в аптеку. По дорозі вона переживала, чи в такій невеликій аптеці знайде протиправцеву сиворотку. Вона не помилилася.

– Єдиний спосіб, прошу вас, пані доктор, – сказав їй фармацевт, – це відвезти професора до міста. І якнайшвидше. Ви самі знаєте, що в таких випадках немає часу затягувати.

Люція глянула на годинник. Вечірній потяг із Людвикова відходив за годину. Про те, щоб за цей час встигнути до лікарні, а потім на станцію, не було й мови. Наступний мав бути лише завтра після обіду. Вона вже виходила на вулицю, коли аптекар зупинив її.

– Прошу пані, наскільки мені відомо, доктор Павліцький замовив собі протиправцеву сироватку, бо останнім часом було кілька випадків укусів скажених собак. Можливо, у нього ще залишалось.

– Дякую, пане. Дуже дякую! – вигукнула Люція і швидко побігла до помешкання Павліцького.

Однак вона не застала його вдома. Дружина Павліцького прийняла її з явною неприязню. Спочатку вона навіть не хотіла говорити, де її чоловік.

– Виїхав до хворого. Це все, що я знаю.

– Як