Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

навколо обличчя, але скуйовджене ззаду. Вона вбрана в подобу Хранителевої мантії відтінку слонової кості, але простішу, якщо не брати до уваги вишукане, білим по білому гаптування на манжетах, подолі та комірці. Вона запитально дивиться на Закарі, потім обертається до Мірабель і підіймає ліву руку, тримаючи її долонею вбік, а тоді випрямляє долонею вгору. Хлопець без перекладу розуміє, що вона хоче дізнатися, що відбувається.

— У нас були пригоди, Римо, — пояснює Мірабель, і дівчина супиться. — Сміливий порятунок, зв’язування, чай, пожежа та дві третини з нас отруїли. До речі, це Закарі. Закарі, це Рима.

Закарі автоматично підносить два пальці до вуст і схиляє голову, вітаючись. Він здогадався, що ця дівчина напевно аколітка, і відтворив цей жест за «Солодкими муками». Щойно вчинивши це, він соромиться свого недолугого припущення, але очі дівчини сяють і чоло розгладжується. Вона притискає руку до грудей та у відповідь теж схиляє голову.

— Бачу, ви двоє чудово порозумілися, — зауважує Мірабель, кидаючи допитливий погляд на Закарі, а тоді її увага знову повертається до Доріана. Вона підіймає руку, щоб нагнати більше диму від запашного конуса, його бовдурики летять за її пальцями й пливуть уздовж руки. — У вас із Римою є дещо спільне, — повідомляє дівчина Закарі. — Рима знайшла намальовані двері, коли була підлітком, от тільки вона свої відчинила. Це було коли? Вісім років тому? — Рима хитає головою та здіймає в повітря всі пальці. — Через тебе я почуваюся старою, — жаліється Мірабель.

— Ти не повернулася додому? — цікавиться Закарі й одразу шкодує про своє запитання, позаяк обличчя Рими захмарюється. Однак Мірабель уриває його, не даючи часу на вибачення.

— Римо, усе гаразд? — запитує вона.

Дівчина знову відповідає жестом, і цього разу Закарі не може його розтлумачити. Пальці пурхають то на одній, то на другій руці. Утім, хай би що це було, Мірабель, схоже, усе розуміє.

— Так, маю, — відповідає вона. Потім обертається до Закарі й просить: — Будь ласка, дозволь нам відійти на хвилинку, Езро. Якщо він не прокинеться, коли пахощі догорять, запали ще, гаразд? Я скоро повернусь.

— Звичайно, — запевняє хлопець.

Мірабель виходить з кімнати назирці за Римою, прихопивши дорогою свою торбу. Закарі намагається пригадати, чи здавалося раніше, що всередині лежить щось важке й велике, бо тепер у торби саме такий вигляд. Утім, вона зникає разом зі своєю господинею, перш ніж йому випадає роздивитися щось уважніше.

Залишившись наодинці з Доріаном, хлопець береться спостерігати, як плавають кімнатою бовдурики диму. Вони закручуються вихорами над подушками й прямують до стелі. Закарі намагається повторити той елегантний жест, яким Мірабель підганяла дим у потрібному напрямку. Але він натомість повзе вгору його рукою, обгортає плече та голову. Плече більше не болить, хоча хлопець не пам’ятає, коли біль минув.

Він нахиляється до Доріана, щоб поправити тканину на чолі. Два верхніх ґудзики на його сорочці розстібнуті, — напевно, це вчинила Мірабель, щоб йому легше дихалось. Погляд Закарі мандрує від бовдуриків диму до розстібнутого Доріанового комірця, а потім допитливість перемагає.

Це здається вторгненням, хоча від мети його відділяє один-єдиний ґудзик. Але Закарі однаково вагається, розстібаючи його, і замислюється, як чоловік оцінить його відмовку: «Я просто шукав твій меч».

Відсутність меча на його шкірі одночасно дивує і розчаровує. Закарі більше розмірковував, який саме буде меч, а не чи буде він там узагалі. Додатковий ґудзик одкровення ховає під собою ще кілька сантиметрів м’язистих грудей, укритих густим волоссям і кількома синцями, але там нема жодної краплі чорнила, нічого, що вказувало б на те, що він вартовий. Можливо, цієї традиції більше не дотримуються, на зміну малюнкам прийшли срібні мечі на кшталт того, що в нього під светром. Який відсоток правди в «Солодких муках», як багато вигадки, а скільки просто змінилося із часом?

Закарі знову застібає додатковий ґудзик, помічаючи, що замість відсутнього меча чорнильний слід є вище, навколо Доріанових плечей. Це край татуювання, що вкриває спину та шию, але роздивитися на світлі він може лише якісь гіллясті контури.

Хлопець розмірковує, де проходить межа між піклуванням про когось непритомного та спостереженням за тим, хто спить, і вирішує почитати. Кухня, напевно, приготує йому щось попити, утім він не відчуває ні спраги, ні голоду, хоча, очевидно, мав би.

Закарі підводиться зі стільця, відчувши полегшення, що ця дія не воскресила підводного туману, знаходить свої торби біля дверей, де їх залишила Мірабель, і розуміє, що нарешті возз’єднався зі своїм спортивним костюмом. Хлопець виймає телефон — нічого дивного, що батарея померла, та й він усе одно сумнівається, що тут, унизу, був би сигнал. Відкладає його й дістає з наплічника книжку з казками в коричневій шкіряній обкладинці.

Повернувшись до стільця біля ліжка, Закарі береться читати. Прокладає собі шлях історією про власника готелю серед снігів, яка так затягує, що він майже чує завивання вітру й не помічає, як догорають пахощі.

Хлопець кладе книжку на тумбочку й запалює наступний конус. Коли той займається, над книжкою плине дим.

— Принаймні твоя книжка повернулась, хай навіть я не дістав своєї, — уголос зауважує Закарі. Він думає, що, напевно, поп’є чогось, може, замовить склянку води, щоб позбутися медового смаку в роті, і йде написати повідомлення на Кухню. Узявши в долоню ручку, він чує позаду себе заспаний, але чіткий голос Доріана:

— Я поклав твою книжку тобі в пальто.