Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Розділ 14

Людина, якій доводилося часто брехати, красти, зрікатися, зраджувати, не може дожити до старості та скінчити життя в мирі, якщо вона не зберігатиме серед цих віроломств може й одної, зате постійної, непорушної та рятівної прихильності. Саме таким був Мюрад. Цей вірмен досяг такого неймовірного віку, який трапляється лише серед жителів Кавказу, котрі, до речі, добре вміють рахувати, але вік цих великих старців зрештою стирається з їхньої пам’яті та плутається. У своєму довгому житті Мюрад розрізнював лише дві епохи: дитинство в селі неподалік від озера Ван, аж до самого прибуття з батьком-торгівцем до Ефіопії. Потім, починаючи з чотирнадцяти років, — незмінна вірна служба чотирьом абіссінським королям. Він бачив усе: справи єзуїтів, їх вигнання, безвладдя, посилення влади Василідісом, а потім труди його сина та внука, Ісуса І. Знання мов, дипломатична вправність, швидкість суджень про людей зробили його найулюбленішим емісаром негусів, особливо в напрямку Індії та Голландського Балі. Він прославився тим, що привіз з цього відрядження величезний дзвін з бронзи, якій подарували йому на пам’ять батави.

Під час перебування в Гондарі Жан-Батіст бачився з Мюрадом багато разів. Спочатку він мав нагоду призначити йому ліки проти хвороби, від якої його міг би захистити почесний вік, але з котрою непохитна чоловіча сила змусила його мати справу, за його ж словами, «двадцять четвертого разу». Дія ліків Понсе виявилася благотворною, і старий уже був готовий вирушити на пошук двадцять п’ятої неприємності, коли одної ночі, яку він проводив у товаристві юної гурії, від апоплексичного вдару в нього відібрало половину тіла. Завдяки лікуванню Понсе до омертвілого боку потроху почало повертатися життя, але Мюрад не міг діяти одною рукою та мав обвислу губу. Розум його залишався ясним, і для Понсе було полегшенням почути, що Король збирається покластися на судження людини, яка завжди була добре налаштована до свого молодого лікаря.

Старий з’явився за годину. Він мав дуже незадоволений вигляд, немов його розбудили одразу після того, як він занурився у сон. Жан-Батіст знав, що Мюрад спить небагато та неміцно; він здогадався, що цей вираз роздратування був удаваним. Під ним ховалося задоволення старого тим, що до нього продовжують прислухуватися, але ж цей вираз дозволяв йому, як бувалому негоціанту, високо підняти ціну своїх зусиль, а отже й очікувану винагороду за цю жертву.

Король виклав йому все про амбасаду Жана-Батіста, не згадуючи, однак, про її любовне підгрунтя. Він запитав Мюрада, що той гадає про можливість такого заходу та про засоби його здійснення.

Старий слухав, сидячи на такому собі інкрустованому перламутром куральному стільці, який належав до мисливських меблів самодержця. Сидів він, перекосившись на бік, схилившись на лікоть, напівзакривши очі. Жан-Батіст зауважив, що з-попід цих напівзакритих повік зіркі, хоч і побілілі від полуд, очі старого пильно стежать за всіма присутніми, і особливо за ним. Молодий чоловік зобразив на обличчі палкий запал, не приховуючи свого бажання здійснити все те, про що говорив Негус. Дозволивши королівській промові вільно литися стільки часу, скільки вимагала ввічливість, Мюрад сказав надтріснутим голосом хворої людини:

— Це чудова ідея, Ваша величносте. Але, як казав Геродот, ліра може бути, в залежності від способу застосування, музичним інструментом, або луком, тобто зброєю. Саме так і ваша справа може мати різні наслідки в залежності від того, як її повести.

Мюрад завжди так висловлювався. Він ніколи не викладав жодної думки, не прикрившись автентичною чи вигаданою цитатою з грецьких філософів, як той вояк ховається позаду свого щиту, аби підійти якнайближче до того, кому він хоче нанести удар. Король чекав продовження.

— Перш за все, Ваша величносте, — сказав Мюрад з виразом глибокої втоми, — вам не варто нічого писати. Шлях звідси до західних столиць є надто довгим, щоб ваш лист не ризикував потрапити до рук людей, які знайдуть йому поганий ужиток. Це може трапитися тут: уявіть собі, як скористаються відкриттям амбасади священики. Це може бути в дорозі: турки будуть стривожені вашими намірами, а сіра Понсе буде викрито як вашу людину. Це може, нарешті, трапитися там. Ви знаєте єзуїтів, їх знання правничих тонкощів, їх збочений та підступний розум. Лише одне ваше слово, яке ви вважатимете геть незначущим, може дати їм підстави думати, що ви чекаєте на їхній приїзд, схиляєтеся перед Римом, усе, що завгодно. Отже, нічого не пишіть.

— Як же вчинити? — спитав Король, який слухав ці слова, стоячи, заклавши руки за спину.

— Так, як повелися б ваші дід та батько. Як ви самі часто вчиняли.

— Відрядити з сіром Понсе вісника, — сказав самодержець. — Я вже гадав про це, але кого? Вас, Мюраде?

— Питання Вашої величності є лише формальністю, але воно тішить мене, і я вдячний за нього. Ні, ви знаєте, що нещодавно смерть поразила мене наполовину. Я був такою мірою готовий підкоритися їй, що схилив голову, і вона трохи промахнулася.