Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Цього ранку поспішати мені вже не доводиться. Тепер я прокидаюся за будильником. З Ромою перед сном ми не зідзвонювалися, але лише з тієї причини, що я геть забула про незроблену домашку і довелося займатися нею. Ось же, що значить накликати на себе біду своїм довгим язиком. Звісно, розумію, що це лише збіг і фраза, кинута татом за столом, не має жодного стосунку до моєї дірявої і забудькуватої голови, але... Ситуація змушує замислитися над тим, що час намагатися менше брехати. Навіть по ось таких дрібницях.
Іноді навіть маленька брехня переростає у величезну і всепоглинаючу.
Виходжу з під'їзду, як завжди, застібаю сумку на ходу. Собачка знову ніяк не піддається через пошкоджену в деяких місцях блискавку. Час би купити нову і викинути цю, але справа звички грає зі мною злий жарт. Не люблю змінювати речі, які використовую щодня. Саме тому давно ходжу зі старою моделлю телефона і ніяк не можу наважитися на зміну гаджета.
— Привіт, — лунає майже під вухом.
І я навіть не знаю, в який день я виглядаю більш спантеличеною: вчора, коли подібне трапилося вперше, чи сьогодні, коли для цього немає абсолютно ніякого приводу.
— Рома? — переводжу на нього погляд. — Мій телефон увімкнений, — показово дістаю його з кишені й натискаю на екран, який одразу ж загоряється.
— Я радий, — посміхається він. — У тебе з сумкою проблеми? — вказує на неї запитальним поглядом.
— Чому ти тут? — ігноруючи його запитання, ставлю своє.
Барінов, своєю чергою, забирає з моїх рук сумку й уважно вивчає блискавку.
— Віддаси мені її після школи, а вранці я поверну, — він не просить, а ставить перед фактом.
— Що? Навіщо це тобі її давати? — нерозуміючи плескаю віями.
— Мама раніше займалася шиттям. І мене трохи в дитинстві навчала, коли нічим іншим не могла зайняти. У нас удома стоїть машинка.
Чорт, він ще й шити вміє! Як в одній людині вміщається так багато вмінь?
Хочу сказати, що йому не варто переживати з цього приводу і я сама можу віднести сумку в ремонт, але мені знову вистачає одного погляду, щоб зрозуміти — не варто цього робити.
— Ти не відповів на моє запитання, — заявляю я, впевнена, що він просто пропустив його повз вуха, і зараз доведеться нагадати, що саме я запитала.
Виявляюся не права — повторювати не доводиться.
— Захотів, — коротко і ясно дає зрозуміти.
От робити йому нічого. Адже це доводиться вставати раніше, щоб пройти півгодинний шлях до мого під'їзду. І це лише для того, щоб провести мене до школи? Розуму незбагненно.
Щоки моментально обпалює рум'янцем.
Рома явно це помічає і на його губах з'являється посмішка.
— Ходімо? — пропонує він, а я лише ствердно киваю головою на знак згоди. — Мало не забув, — додає буквально за мить.
Піднімаю на нього питальний погляд і не встигаю зреагувати, коли його губи знову торкаються моєї щоки.
— Тепер ідемо.
Я вже мала б звикнути до цього, але кожен новий дотик, навіть такий безневинний, викликає вихор емоцій.
— Ти змушуєш мене червоніти, — заявляю я і відводжу збентежений погляд.
— Ти маєш на увазі, що я маю припинити? — ставить запитання, яке я зовсім не очікувала почути.
Серце завмирає на мить. Хто мене тільки за язик тягнув? Звісно ж, я не це мала на увазі! Тільки як тепер виглядатиме моя негативна відповідь? Очевидно, що з потрохами видасть те, що я насправді відчуваю.
— Ні, ти не так зрозумів, — набираюся сміливості, щоб вимовити це вголос. — Ти не повинен припиняти. Звісно, якщо сам цього хочеш.
Червонію ще сильніше, ніж раніше. Мені досі незрозуміло, що між нами відбувається, бо ніхто не поспішає обговорювати цю тему і вішати одне на одного ярлики, просто насолоджуючись цими відчуттями.
— Я б не робив цього, якби не хотів, — на його губах звична посмішка, але голос звучить твердо. — Але знаєш, чого б я ще хотів?
— Чого? — округляю очі, і наші погляди зустрічаються.
— Щоб ти теж не боялася робити те, що тобі хочеться, — промовивши це, він бере мою руку у свою, переплітаючи наші пальці. — Ходімо, уже спізнюємося.
Його слова можна трактувати по-різному, але головний посил я вловлюю. Нехай поки що й не уявляю, як сама можу зробити щось подібне, на кшталт того, як першою взяти Рому за руку або, того гірше, торкнуться своїми губами його щоки.
Сьогодні останнім уроком стоїть факультатив. Від самого початку дня ловлю себе на думці, що палко чекаю цього, як і раніше, але вже зовсім з іншої причини.
Раніше мені хотілося цих занять, щоб помилуватися Віктором і слухати його цікаві роздуми, а тепер же... Чекаю, щоб сісти за одну парту з Ромою.
І це перше факультативне заняття, коли я зовсім не помічаю Віктора. Моя увага зосереджена на Барінова, бо впродовж усього уроку ми ведемо листування на вирваному з його зошита листку паперу. Вона, до речі, сьогодні страждає знатно, бо на одному аркуші ми не зупиняємося.
Рома знову не каже, куди саме ми сьогодні підемо. Як і весь наступний тиждень, утім.
Таким чином ми встигаємо на заняття з курсу з масажу, пройти короткий курс азів психології, спробувати себе у створенні веб-дизайнів, сходити на відкритий вебінар з журналістики, і навіть спробувати ліплення з глини.
На якісь заняття ми ходимо очно, а деякі Ромі вдається знайти онлайн.
Я просто в шоці від того, як він намагається мені допомогти знайти своє покликання. І мене наповнює теплом і вдячністю до нього.
У черговий із днів ми йдемо до нього.
Я припускаю, що ми, найімовірніше, знову займатимемося якимось онлайн-тренінгом, але виявляюся помиляюся.
У кімнаті Барінова знаходиться гітара, яку раніше я точно не помічала. Може, просто не звертала належної уваги?
— Не кажи, що ти ще й грати вмієш? — на видиху вимовляю я.
З настільки багатошерстою людиною навіть починаєш відчувати себе неповноцінною.
— Не те що б, — знизує плечима Рома і сідає на ліжко, хапаючи долонями гітару. — Іди сюди, сідай, — вказує поруч із собою. — Мої вміння мінімальні. Найлегші мелодії награти можу — цього для першого разу нам буде цілком достатньо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон», після закриття браузера.