Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Що ж, нині тобі було чим його здивувати. Сьогодні він побачив двох стариганів із ціпками, які стояли над ставком.

Мацуда радісно засміявся й продовжив кидати корм у воду. Два чи три чудових коропи підпливли до поверхні, і їхня луска засяяла на сонці.

— Військових офіцерів, політиків, бізнесменів, — сказав Мацуда. — Їх усіх обвинувачували в тому, що сталося з нашою країною. Але щодо таких, як ми, Оно, то наш внесок завжди вважався мізерним. Тепер усім байдуже до того, що колись робили такі люди, як ми з тобою. Вони дивляться на нас і бачать лише двох стариганів із ціпками, — він усміхнувся до мене і продовжив годувати рибу. — Тому ми тепер єдині, кому не байдуже наше минуле. Коли такі, як ми з тобою, Оно, оглядаємося назад на своє життя й бачимо, що не все в ньому було правильно, то це не байдуже тільки нам самим.

Та навіть вимовляючи ці слова, Мацуда тоді поводився так, що годі було повірити, буцімто він безнадійно розчарувався в житті. І, певна річ, не було жодних підстав, щоб він зустрів свою смерть розчарованим. Може, він і справді оглянувся на своє життя й зрозумів якісь свої хиби, але неодмінно побачив і багато такого, чим міг би пишатися. Бо ж, як він сам і підмітив, такі, як ми з ним, можуть задовольнятися думкою, що хай що би ми вчинили, ми це зробили в ім’я того, у що свято вірили. Ми, звичайно, наважувалися на сміливі кроки і часто дивилися на світ однобоко; але це достойніше, аніж через брак волі чи відваги так ніколи по-справжньому й не перевірити своїх переконань. Бо ж якщо маєш тверді переконання, то настає момент, коли вже просто негідно ухилятися від чіткої позиції. Я певен, що, оглядаючись на своє життя, Мацуда думав так само.

Одна подія з минулого згадується мені особливо часто — це сталося в травні 1938 року, відразу після того, як мене нагородили премією Фонду Шіґети. До того часу я вже встиг отримати безліч нагород і відзнак, але, на думку більшості людей, премія Фонду Шіґети була ключовим досягненням для будь-якого художника. Крім того, як я пригадую, того самого тижня ми завершили нашу кампанію «Нова Японія», яка виявилася дуже успішною. Отож тоді, як я отримав премію, ми мали безліч приводів для святкувань. Пригадую, як того вечора я сидів у «Міґі-Хідарі» посеред своїх учнів і колег, які знай пригощали мене випивкою й виголошували хвалебні промови на мою честь. Тоді у «Міґі-Хідарі» навідалося безліч моїх знайомих, щоб особисто привітати з отриманням премії; пригадую навіть, як приходив начальник поліції, з яким я доти ніколи не був знайомий. І хоча того вечора я був справді щасливий, ця премія, на диво, не принесла мені ні відчуття тріумфу, ні відчуття самореалізації. Ба більше, все це я відчув лише декілька днів потому, опинившись за містом, у горбистій провінції Вакаба.

Я там не був шістнадцять років — відколи покинув віллу Морі-сана, сповнений рішучості і водночас страху, що майбутнє моє виявиться геть невтішним. І хоча за ці роки я перервав усі формальні зв’язки з Морі-саном, але й надалі цікавився новинами про свого колишнього вчителя, тож добре знав, що його репутація в місті дедалі погіршувалася. Його намагання додати європейського впливу в традицію Утамаро врешті стали сприймати як украй непатріотичні, і хоч час від часу і з’являлися звістки про його виставки, вони рідко мали успіх і завжди відбувалися в чимраз менш престижних місцях. Ба більше, я від кількох людей чув, що він змушений заробляти на життя, ілюструючи популярні журнали. Водночас я не сумнівався, що Морі-сан стежив за моєю кар’єрою і напевно знав, що я став лауреатом премії Фонду Шіґети. Отож коли того дня я зійшов з поїзда на сільській станції Вакаба, то чудово усвідомлював усі зміни, що сталися за цей час.

Стояло сонячне весняне пообіддя, коли я вирушив до вілли Морі-сана горбистою стежиною через ліс. Я йшов повільно, насолоджуючись прогулянкою тими місцями, які колись так добре знав. І весь цей час прокручував у голові, що може статися, якщо ми з Морі-саном знову зустрінемося лицем до лиця. Можливо, він прийме мене як шанованого гостя; або, може, поводитиметься зі мною так само холодно і байдуже, як під час моїх останніх днів на віллі; або ж він може ставитися до мене так само, як за тих часів, коли я був його улюбленим учнем — тобто так, наче ніяких фундаментальних змін у наших статусах і не відбулося. Останній варіант його поведінки видався мені найімовірнішим, отож, пригадую, я почав думати, як мені на це реагувати. Я був рішуче налаштований не повертатися до давніх звичок і не звертатися до нього «сенсей»; натомість планував звертатися до нього як до колеги. І якщо він уперто відмовлятиметься визнавати мій нинішній статус, то я скажу, приязно всміхаючись, щось на кшталт такого: «Бачите, Морі-сан, мені не довелося заробляти собі на життя ілюструванням коміксів, як ви колись боялися».

Через якийсь час я опинився на тій гірській стежці, з якої відкривається вид на віллу, що стоїть у долині, зусібіч оточена деревами. Я на хвильку зупинився, щоб насолодитися краєвидом, як часто робив багато років тому. Повівав свіжий вітерець, і внизу у видолинку легенько похитувалися дерева. Мені стало цікаво, чи віллу реставрували, але з такої відстані побачити це було годі.

Урешті я всівся на траву і продовжував дивитися на віллу Морі-сана. У кіоску на станції купив декілька апельсинів і тепер, діставши їх зі своєї хустини, заходився їсти. І саме коли я ото сидів на горі, дивлячись униз на віллу і насолоджуючись смаком свіжих апельсинів, я раптом відчув, як мене охоплює почуття глибокого задоволення й тріумфу. Його важко описати словами, бо воно не було схоже на те піднесення, яке викликають менші перемоги, — і, як я вже сказав, не схоже на ті відчуття, які я переживав під час численних святкувань у «Міґі-Хідарі». Це було глибоке відчуття щастя, яке породжувала упевненість у тому, що всі зусилля були не марні; що роки важкої праці і безліч переборених сумнівів — усе це було недаремно; що вдалося досягти чогось по-справжньому значущого і визнаного всіма. Того дня я так і не спустився униз до вілли — це мені видавалося цілковито безглуздим. Я просто продовжував там сидіти