read-books.club » Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

173
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 57 58 59 ... 119
Перейти на сторінку:
із випаровуваннями «плодо-вигідного»[59] долинало з якихось утробних глибин враженого алкоголем організму:

– Є-е-е!.. Є-го-о-о!.. Є-е-е!.. Го-ро-о-о!.. Го-ло-о-о!.. Го- ро-о-о!..

Так тривало, доки небораці не пощастило втретє. Пристаркувата сусідка сімейства Голощокіних того вечора виявила, що вдома немає не те що макаронів і кефірчику, а навіть найменшої хлібної крихти, – отож тепер шкандибала до найближчого продмагу. Вона й розповіла жалісливим перехожим, хто це прилаштувався на «відпочинок» попід стінкою. Оскільки до кінцевої мети шляху було зовсім недлеко, незнайомці таки спромоглися підняти і поставити на ноги Дениса Єгоровича, а потім відвели додому, поклали на підлогу в його під’їзді одразу за вхідними дверима та й пішли собі далі. Коли за деякий час щаслива сусідка верталася додому з половинкою батону, то подзвонила у квартиру Голощокіних. Тоді дружина й дочка Дениса Єгоровича нарешті затягнули його в квартиру.

Можливо, на тому б усе й окошилося. Проте коли наступного ранку вантажник не зовсім твердою ходою (після вчорашнього «передозу») вийшов з під’їзду, маючи залізний намір у будь-який спосіб допетляти до роботи (себто до підсобки свого гастроному на проспекті Карла Маркса), його престаріла рятівниця вже сиділа біля парадних дверей на лавці разом з іншими сусідськими бабульками. Отож посоловілий здоровань негайно почув на свою адресу:

– Ну, Денисе, ти й видавав учора! Знай собі «йо-го-го» та «го-ро-ро»… Гудів не згірше від сурми єрихонської. Чистісінький Змій Горинич – отакої!..

Відтоді до нього і приліпилося оте саме прізвисько: попервах розгорнуте – «Єгорич Змій Горинич», що поступово спростилося до «Горинича». Утім, він не ображався й анітрохи не комплексував, навпаки, ставився до ситуації з певном гумором. Справді, якщо назвали тебе «Гориничем», то хай так! Бувають значно гірші прізвиська…

Загалом Денис Єгорович являв собою тип незламного кремезного здорованя, в минулому неабияк побитого життям, проте від цього лише подобрілого – хоча він, навпаки, і мав повне право озлобитися. В робочому колективі гастроному його не просто поважали, а навіть по-своєму любили. А коли хтось здогадувався поглянути на невеликий стенд «Вони воювали за Батьківщину», що приткнувся в одному з кутків бакалійного відділу, то знизу ліворуч міг бачити вилиняле фото хвацького офіцера-артилериста, оздоблене внизу скупим написом: Голощокін Д. Є.

Після чого мимоволі починалися запитання:

– Гориничу, то це ти?! Ти що ж, воював… та ще й неабияк!.. І нагороди маєш?! Та не одну… То як же ти дійшов до такого життя?!

– Батареєю командував, було таке, – бубонів у відповідь здоровань. – Нагороди?.. Нагороди є, й не за гарні очі вони мені дісталися. А як я до такого життя дійшов?..

Тут Денис Єгорович робив паузу і резюмував:

– Був у мене на фронті друг, розвідкою відав. То він казав таке: «Язик не тільки до Києва доведе, але й до ставки самого Гітлерюги! Тільки «язика» треба правильного взяти і по дорозі не придушити надмірно, тоді все буде ляля. Тоді й до лігва Гітлерюги дістатися можна залюбки». Хто ж міг знати, що вже не на фронті, а в мирному житті язик і мене до такого життя таки справді доведе? Але ж от взяв та й довів…

Більш детальних пояснень Денис Єгорович не давав, усе відмахувався. А для особливо настирливих була заготовлена остаточна відповідь:

– Той самий фронтовий друг-розвідник повторював також: «Хто забагато знає – той наглою смертю помирає, якщо судити за «язиками», яких я з фашистського тилу притягую». Отож не треба тобі знати те, що не треба! А тому відчепись собі, реп’ях. Відчепись і не займай.

Якщо ж розпитування не припинялися навіть після цього, погляд Горинича ставав таким смурним і важким, що бесіду мимоволі доводилося переривати. Єдиним, для кого Денис Єгорович зробив несподіване включення, став Ремка – студент історичного факультету Дніпропетровського державного університету. Чому?! Важко стверджувати напевно… Мабуть, через те, що у нього теж була своя вельми специфічна таємниця, про яку мало хто здогадувався.

Справді, важко було припустити, що з походженням дуже промовистого прізвища Богораз не все чисто… принаймні з радянсько-канцеляристської точки зору. Дійсно, в найулюбленішому анекдоті, який дуже часто розповідав Ремка, уважно розглядаючи співрозмовника крізь трохи примружені повіки, фігурували зовсім інші прізвища:

– Приходить мужик у відділ кадрів «поштової скриньки» та й запитує тамтешнього інженера-кадровика:

«Скажіть, будьте такі люб’язні, а чи приймають на роботу на ваше підприємство людей з прізвищами на -ОВИЧ?»

«Ні, не приймають».

«А з прізвищами на -ЄВИЧ?»

«Ні».

«А з прізвищами на -ШТЕЙН?»

«Ні».

«А з прізвищами на -БЕРГ?»

«Ні».

«А з прізвищами на -БЛУМ?»

«Ні».

«А з прізвищами на -МАН?»

«Ні».

«А з прізвищами на -ЕР?»

«Ні».

«А з прізвищами на -ІС?»

«Ні».

«А з прізвищами на -ЗОН?»

«Ні».

«А з прізвищами на -ФЕЛЬД?»

«Ні».

«А з прізвищами на -ГОЛЬД?»

«Ні».

«А з прізвищами на -ГОЛЬЦ?»

«Ні».

«А з прізвищами на -КО?»

«Так, будь ласка! З прізвищами на -КО приймаємо».

«Тоді ось вам моя трудова книжка! Моє прізвище – КО-ган».

Зазвичай співрозмовник сміявся й запитував:

– А у тебе, студенте, яке прізвище? На «-БЕРГ» чи на «-ШТЕЙН»?

На що Ремка відповідав розважливо й солідно:

– А прізвище моє знамените – Богораз!

Тоді співрозмовник із задоволеним виглядом поплескував його по плечу або легенько тицяв кулаком у груди й робив висновок:

– Ну от, бачиш! Таким чином, ти міг би легко на ту «поштову скриню» влаштуватися, якби тільки захотів.

– Пхе! І нащо воно мені треба?! Я ж на історика навчаюсь, то з якої ласки гуманітарію йти на завод ішачити? Що я там не бачив, на заводі вашому?

– І те вірно! Ач до чого кмітливий, – дивувався співрозмовник.

Так ставалося майже з усіма. Майже – бо Горинич виявився єдиним, хто відреагував на анекдот нестандартно. Вислухавши Ремку спокійно, із закам’янілим обличчям, кремезний здоровань прогудів:

– По-перше, студенте, ти не знаєш, що це таке – ішачити на заводі. Тобто не ішачити зовсім, а працювати. І не на простому заводі, а на «поштовій скрині». Й не дізнаєшся ніколи. А я, на відміну від тебе, знаю. А по-друге, хоча ти й хизуєшся прізвищем своїм Богораз, однак з паспорту «п’яту графу» не приховаєш. Хіба ж ні?..

Під поглядом важким, немов чавунна двопудова гиря, Ремка трохи навіть знітився, кахикнув і неохоче визнав:

– Ну так, правда ваша.

– Отож, студенте. Хай буде тобі це уроком.

– А ви звідки про прізвище моє знаєте? Можливо, про етнографа Богораза[60] щось читали, чи не так?

– Ні про якого твого етнографа нічого й ніколи не чув, – трохи побурмотівши собі під ніс, заперечив Горинич. – Це так… Ти навряд чи зрозумієш… навряд чи повіриш тобто.

– А

1 ... 57 58 59 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"