Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Та я ж з лівої, а не з правої…
– Вбити можна!..
– Я звідки знав…
– Ідіот!..
– А нашо вибачатись…
– У скроню!.. Хіба можна?..
– А шо він вилупився…
– Придурок!..
Результати були невтішними. Через неповагу до всенародно улюбленої пісні «Червона рута» обидва хулігани авансом дістали «двійки» в чверті по «Рідній мові», а за побиття однокласника – ще й «незадовільно» по поведінці за тиждень, також авансом. Окрім того, Йоська мав просити вибачення у постраждалого, бо якби його стан погіршився, забіяці «світила» постановка на облік у дитячій кімнаті міліції.
Він вибачався через день, коли до Професора навідалася ціла делегація дітей на чолі з Олександрою Павлівною.
– Гаразд, я не серджусь, – слабко посміхнувся постраждалий. – І, звісно ж, я не хочу, щоб тебе на міліційний облік поставили… Але я ж попереджав, щоб ти вибачився, бо буде біда. От і сталося…
– Та я ж не думав, що ти такий слабкий на голову…
– Йосипе, знов?! – прошипіла крізь зуби класна керівниця.
– Все-все, якщо я кажу, що не серджусь, то пробачаю, – хворий хлопчик заплющив очі. – Я видужаю, неодмінно видужаю. А зараз… якщо можна, хочу полежати спокійно.
Медсестра, яка супроводжувала відвідувачів, зробила всім знак виходити. Але скориставшись загальною стурбованістю, Мар’ян сховався за вішаком з білими халатами, що приткнувся біля дверей. Коли звуки в лікарняному коридорі стишились, він повернувся до ліжка хворого й обережно торкнувся його руки.
– Мареку? – слабко здивувався Професор, розплющивши очі. – Чого тобі треба? Ти ж у цій історії ні до чого…
– Я тобі подякувати хотів окремо, – мовив Мар’ян, – бо «Червона рута» і справді гарна пісня, а Йоська з Данькою справді козли, що сміялися з неї. От тільки ніхто їм не міг цього сказати, бо всі боялися. А ти сказав, не злякався. Тільки погано, що…
– Данька тут ні до чого, – перервав хворий, – а от Йоську треба було зупинити будь-що, бо це дурбецало не тямило, що робило. Я просто не знайшов кращого способу… Але ж я не знав, що у нього в кулаці биток і що він мені у скроню вломить!.. Теж не додумав, а це теж погано.
Мар’ян хотів заперечити, що якщо хтось і винен, то саме Йоська. Однак натомість спитав здивовано:
– А-а-а… чому його треба було зупиняти? Що він такого робив? І чому Данька не причетний, коли вони разом…
– А ти хіба не зрозумів? – у слабкому голосі Професора відчувалося здивування. – Це ж очевидно.
– Не зрозумів.
– Ну знаєш…
Хворий подумав трохи, потім ледь помітно скосив очі набік:
– Давай не зараз, бо ми іншим заважаємо. Палата ж на вісім місць.
– Ти-и-и… говорити не хочеш?..
Проте в палату якраз повернулася Олександра Павлівна і без зайвих пояснень витягла Мар’яна в коридор.
– Одужаю, тоді скажу, – пообіцяв на прощання Професор.
І справді, коли через тиждень він, на загальне полегшення, знов з’явився у школі, то після уроків підійшов до Мар’яна і спитав:
– То як, чи додумався ти, навіщо Йоську треба було будь-що зупиняти?
– Ні, – чесно зізнався Мар’ян, який через різні клопоти вже й думати забув про свою минулу цікавість. – А-а-а… навіщо ж?
– М-м-м… Я думав, ти здогадаєшся. Шкода.
– Та не тягни вже, кажи.
– Все ж надто очевидно: Йоська ж єврей!
– А-а-а… ти що, євреїв не любиш?!
Мар’ян аж позадкував, бо ніяк не очікував такого дикунства від нібито начитаного розумаки.
– Дурниці! Я ж сам напівкровка, – слабко посміхнувся Професор.
– Ти-и-и?..
– Ну так, по мамі.
– А-а-а…
Утім, Мар’ян все одно нічого не второпав.
– Ти щось знаєш про «справу лікарів-отруювачів»?
– Ні. А що це таке?
Хвилин десять пішло на пояснення, потім Професор додав:
– Ну, десь отак. Я сам не про все розвідав, бо зараз дорослі говорити про це або стидаються, або не хочуть. Але все ж знаю, що в п’ятдесят другому році мою прабабусю Ітеле заарештували як «вбивцю у білому халаті».
– Як?! Твою прабабцю?! – Мар’ян не вірив, що таке загалом можливо.
– Так, Мареку, бабусю моєї мами Гаті. Заарештували, до Лук’янівки запроторили, де вона довго сиділа, а вийшла зовсім хворою й невдовзі померла. Отакі-от справи… Ну що, тепер врубився нарешті?
Але Мар’ян все одно нічого не розумів!..
– Ох ти ж і тугодум, – зітхнув Професор. – Тоді давай так… Хто розкрутив «справу лікарів-отруювачів»? КДБ! Вони хотіли, щоб інші люди розлютилися на євреїв, а тоді зібрати всіх і в Біробіджан вислати. Так?..
– Припустимо, що так.
– А тепер прикинь далі… Тобі ж подобається «Червона рута», хіба ні?
– Подобається.
– А «Водограй»?
– Подобається.
– А «Черемшина»?.. А «Чорнобривці»?.. А «Два кольори»?..
Мар’ян закивав.
– От бачиш, скільки пісень, які подобаються, причому не тільки тобі! Думаєш, таке… всіх влаштовує? Чи, може, не всіх?..
Мар’ян хотів щось заперечити… однак застиг із роззявленим ротом.
– Нарешті здогадався, – зітхнув Професор. – А я второпав ще тоді, що «Червону руту» спаплюжили не такі дурники, як Данька з Йоською, а хтось інший. Ці дурники просто підхопили те, що почули від інших. А ті також від ще інших чули. І так далі… А ти чув, яке убозтво з «Черемшини» зробили?
– Ні-і-і…
– А я чув, просто повторювати не хочу. Отже, Мареку, це все не просто так. Тепер далі: Данька з Йоською почули дурню та повторили, ага?
– Ага.
– Кому з них пробачать, а кому ні?
– А-а-а…
– Даньці пробачать, бо Данька Красноштан – він українець, хоч і геть дурний. А Йосці Гороховському не пробачать! Скажуть: мовляв, жидівська пика з чудової української пісні знущається. І ще скажуть: євреї проти українців. Ти розумієш, що так може дійти до нової «справи лікарів»?..
Мар’ян безпорадно дивився на Професора, не знаючи, що заперечити.
– А тепер останнє: згадай, хто розкрутив ту справу і вгадай з трьох разів, де насправді перевирають українські пісні, які всім подобаються!.. От тому я й мусив Йоську зупинити. Саме я, бо тепер скажуть: ні, не всі євреї паскудні, не всі проти українців, якщо Спартак Йоську зупинив! Тоді у них – у тих, хто все це затіяв, нічого не вийде. Отакі справи, Мареку.
Канівська ГЕС, 4 листопада 1972 року
Високе начальство обласного рівня майже ніколи не навідувалося до цього тихенького провінційного містечка. Востаннє це сталося аж вісім років тому: адже тоді 22 січня виповнилося 60 років від дня народження Аркадія Гайдара, а 9 березня – рівно 150 років від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
