Читати книгу - "Карафуто, Олександр Васильович Донченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що тут таке? Що трапилося? Хто цей обідранець?
Володя догадався, що це ті старателі, на який він сьогодні натрапив у тайзі. Відступ був одрізаний. Юнак обіперся рукою об стіл і, намагаючись бути якомога спокійнішим, зневажливо вимовив японською мовою:
— Спитайте краще в нього, — махнув на корейця, — чого він кинувся на мене з сокирою.
Японці оточили Володю.
— Хто ти? — спитав один з них із шрамом через увесь лоб. — Звідки знаєш японську мову?
— Спочатку скажіть мені, хто ви? — відповів запитанням на запитання Володя.
— Він шукає прикордонників, — вискочив наперед горбатий кореєць. — його підіслано до нас! Він — чекіста! Він — енкаведе!
У Володі потерпла спина — ці люди бояться радянських прикордонників, бояться НКВС! Це — вороги! Але юнак як тільки міг спокійно спитав:
— А вам хіба буде дуже страшно, коли ви взнаєте, що я, наприклад, найголовніший чекіст?
«Аби губа клята не виказала!»
Японці перезирнулись. А Володя, граючи свою роль, з притиском запросив:
— Сідайте, громадяни, сідайте. Вам треба спочити!
Це прозвучало в юнака майже як наказ. Японці знову розгублено перезирнулись і посідали. Лишився стояти тільки четвертий, із шрамом на лобі.
— Ну, а далі що? — спитав він. — Мої громадяни сіли.
— А далі поговоримо, — відповів Володя, спокійно сівши й собі, хоч болісно вирували думки, шукаючи виходу з становища.
— Поговоримо, — бовкнув японець.
— Ви мене, мабуть, вважаєте за старця, — вів далі Володя. — Воно, дійсно, я трохи обшарпаний. Не дивно, адже довелося довгенько пошарити мені з товаришами по тайзі, поки знайшов ваше гніздо.
Японець із шрамом ледве помітно здригнувся.
— Яке гніздо? — спитав він, намагаючись не виказати своєї тривоги. — Які товариші?
Володя зареготав.
— Хіба ніхто з вас не догадується, які в мене товариші? Досить мені тільки свиснути…
Японець із шрамом хутко сунув руку в кишеню широких синіх штанів. Володя помітив цей рух і, змінивши тон, наказав:
— А це покиньте! Пізно! Погрались, і досить!
— Я хотів закурити! — проказав ніяково японець.
— «Гордон-Бат»? Неважненькі, зовсім неважненькі цигарки. До речі, ви не забули взяти цебра, заступи і пачку цигарок біля піщаного горбка? Не забули? Чудово. А як з пісочком? Багато сьогодні намили?
— Хто ти? — вимовив японець, витираючи піт з лоба, його товариші сиділи, не знаючи, що їм робити, прислухаючись до розмови.
І тут Володя поклав на кін останнього козиря:
— А ти чому замовк? — звернувся він раптом до корейця. — Як твої зелені м'ячики? Багато продав?
Кореєць зблід.
— Моя нічого не знай! — залопотів він, — Моя мирний люди!..
— Мирні? Знаємо вас! Досить. Урвалося!
«А далі? Що далі? Що робити?»
Японець із шрамом враз пригнувся, стрибнув уперед і збив Володю з ніг.
Це, певно, був старий і досвідчений вовк. Він перший зумів прочитати на обличчі Володі розгубленість, яку юнак так старанно намагався приховати. Він розгадав, що Володя один-однісінький і тільки випадково потрапив у їхнє лігво.
Юнакові швидко зв'язали руки. Горбатий кореєць кинувся на розвідку і незабаром підтвердив, що навколо справді ніяких «товаришів» немає і що все спокійно.
«КИДАЙ ЗБРОЮ!»
Ремінь туго врізався в шкіру. Володя, мабуть, не витримав болю і зробив якийсь рух, бо японець із шрамом сказав:
— Нічого, зараз перестане боліти, — і мовчки підняв револьвер.
— Не тут! Надворі! Надворі! — спинили його товариші… — В голові буде дірка, в стіні — дірка! Не гаразд у фанзі, треба надворі!
Володю вивели з фанзи і тут же, недалечко, поставили під смерекою. Горбатий кореєць приніс сокиру.
— Стріляти не можна, — сказав він. — Постріл далеко чути.
З цим погодилися всі. П'ятеро диверсантів стояли перед юнаком.
— Я — офіцер, — сказав японець із шрамом. — Я не м'ясник. Коли благородна зброя тут зайва, рубайте, хто хоче, але я…
Він не доказав. Прозвучав зовсім тихий, але такий зрозумілий наказ:
— Руки вгору!
Троє червоноармійців у зелених картузах прикордонної охорони виступили з хащі. Двоє з них націлилися гвинтівками, а третій високо заніс над головою гранату і так само тихо, зовсім тихо повторив:
— Руки вгору! Кидай зброю!
За останній місяць Володя багато бачив і багато пережив, але він навіть не уявляв собі, до якого тваринного стану може призвести людину жах. На очах у юнака в одну мить змінився горбатий кореєць. Він сполотнів, побілів, як крейда. Підборіддя затремтіло, рот розкрився, не в силі вимовити жодного слова, крім безглуздого тваринного мукання. Кореєць упав навколішки і, простягаючи до червоноармійців руки, безтямно мукав і заникувався, просячи пощади. Тільки японець із шрамом залишився зовні спокійний і навіть вимовив:
— Хлопець сказав правду. Я помилився. Він був не сам.
Останні диверсанти скам'яніли з підведеними вгору руками. Прикордонник з нашивками молодшого лейтенанта забрав у арештованих два револьвери і наказав зв'язати ворогам руки.
Молодший лейтенант підійшов, не ховаючи гранати, до Володі.
— А ти хто? — спитав. — За віщо тебе хотіли вбити? Не помирився з приятелями?
Володя з сльозами радості сказав, хто він і як опинився в тайзі.
— Ви — Дорошук? — недовірливо спитав прикордонник. — Гаразд. З'ясуємо. Але поки що я вважатиму вас теж арештованим. Підемо до прикордонної застави.
Володя помилився, коли думав, що непомітно перейшов кордон.
Чотири доби йшли крізь тайгу троє бійців Н-ського прикордонного загону, поспішаючи за невідомим, який, скористувавшись з темної ночі, під зливу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карафуто, Олександр Васильович Донченко», після закриття браузера.