Читати книгу - "Заплакана Європа"

– Ти ж мала, а отже, тобі потрібно не так багато калорій. Не так багато, як мені. Ти не уявляєш, як мені погано. Скоріш за все, я помру першим.

«Нічого з тобою не станеться. Виглядаєш краще, ніж раніше», – дивилася на здорованя, який закочував очі під стелю й вголос описував смак, запах і зовнішній вигляд смажених яєць.

Приходили лікарі, які, взявши кров на аналіз, офіційно підтвердили, що ці люди не вживають їжу щонайменше три доби. Один із біженців притаскав газету зі статтею про те, що у «Варсавуорі» голодують українці. Стаття була скоріш інформаційною, ніж літературно-жалісною, на яку розраховували Бабенки. По кілька разів на день до знеможених українців приходили люди. Спочатку представники Червоного Хреста, аби впевнитися, що біженці не протестують проти умов утримання, тоді кореспонденти зі столичної газети. Людочка не надто переймалася правильністю та розлогістю відповідей. Попри те, журналістка строчила щось у свій блокнот, зиркаючи на голодувальників, які напівлежали, розкинувши руки. Женьку забрала Стелла, викликавшись допомогти за нею доглянути.

– Як ти себе почуваєш? – питала на четвертий день Люся.

Їй анітрошки не хотілося їсти. Спромоглася навіть встати й повільно пройтися до вхідних дверей. Паморочилося в голові. Микола скиглив про постійний голод, говорив напівпошепки, не спиняючись ні на хвилину, про смерть і вареники. Причому ці дві теми чергувалися в чіткій послідовності. Наприкінці тижня до протестувальників завітав представник влади, чиновник департаменту у справах біженців. З перекладачем.

– Зрозумійте! – лагідно почав, вдосталь надивившись на пару. – Ми не можемо вам дати дозвіл на проживання у країні лише тому, що ви вирішили таким неприродним чином піти з життя. Прошу вас увійти в наше становище. Це що ж вийде? Ми вам, припустимо, – він поглянув на Людочку через скельця окулярів у грубій оправі й повторив: – Припустимо, ми вам дамо дозвіл… А завтра тут півтабору почне голодувати. Ви створите прецедент, – нервово засміявся. Тоді опанував себе, дочекався, поки перекладач закінчить, і довісив: – Прошу вас, припиняйте неподобства, – голос металево бринів. – Це ніяким чином не вплине на рішення. А от дитину без батьків ви залишите.

– Ми не вийдемо з голодування! – прокричав надривно Микола, зводячись на ліктеві. – Нехай ми загинемо! – по-комсомольському випалив і сам не повірив сказаному.

– Що за ідіотизм? – бовкнув чиновник й попросив не перекладати, хоча Людочка зрозуміла смисл сказаного. Далі говорив для біженців: – Подумайте, що буде з вашою дитиною, якщо ви… е-е-е… перестанете жити.

– Ви правду кажете, що це ніяк не вплине? – знеможено поцікавилася Люся.

Чиновник із сумом в очах ствердно метельнув головою.

– Тоді я більше не буду, – сказала, як маленька дівчинка, що, нашкодивши, дає батькам обіцянку більше ніколи чогось не робити.

Чиновник помітно пожвавився, підсів ближче до Люсі, взяв її за холодну руку й почав тихо говорити. Голос перекладача долинав з-за його спини. Відчувала, як Микола буравить її поглядом.

– Тепер до вас приїде лікар, усе пояснить. Не надумайте відразу щось їсти. Не можна. Лікар скаже, що робити, – чиновник зазбирався до виходу.

– Не хвилюйтеся, ми не будемо їсти. У нас нічого немає, – натягнуто всміхнулася біженка.

Коли чужі вийшли, Жужа приготувалася до лайки на свою адресу, але Микола сказав:

– Може, так і краще. Боже, як я хочу вареників.

«Задовбав ти мене своїми варениками», – подумала Людочка, засинаючи.

Наприкінці осені «Варсавуорі» окупували життєрадісні й запальні юнаки та дівчата, які звеселили усіх мешканців, розкидаючись навсібіч нестримною енергією. Удень і вночі кучеряві мулати співали й танцювали, сміялися та жартували. «Віва Куба!» – кричали, вітаючись та прощаючись. – «Віва Куба!» Єдині біженці, які позитивно відгукувалися на адресу рідної країни. Батьківщина була у їхніх серцях, текла по жилах із гарячою острівною кров’ю. Вони несли цю любов із собою, незважаючи ні на що. Навіть Фідель жодного разу не отримав заочних словесних копняків.

– Фідель – наш батько, – стверджували кубинці, щедро жестикулюючи гарними руками. – Ви нічого не знаєте про нашу революцію. Куба вільна. Віва Куба!

Кубинці трималися купи, жили виключно рідною діаспорою. Було їх двадцятеро, з яких п’ятеро – дівчата. Усі, як одна, вирізнялися гордовитою поставою, зверхнім поглядом і неймовірною красою. Хоча не сказати, що кубинки класичні красуні, просто їхня непорушна віра у власну неповторність передавалася іншим. Людочка заздрісно стежила за дивовижними створіннями, настільки не схожими на неї.

Одного разу Жужа побачила кубинок у середмісті. Три грації, що танцювали посеред вулиці. Професійно рухалися в яскравих костюмах – широченних спідницях і червоних коротких блузках, з-під яких виглядали смагляві животики. Фіни, тупцяючи на місці, незважаючи на мороз, затримувалися біля напівоголених танцівниць, плескали в долоні, кидали чималі купюри. Танцівницям акомпанували кубинські чоловіки. Вони роздували ніздрі в такт музиці й гамселили що є духу по цимбалах, кивали гарними головами до глядачок й заворожували сповненими любові поглядами.

Якби Люся була вільна, вона б закохалася відразу в усіх кубинців чоловічої статі. Вибрати когось одного було просто неможливо. Чорноокі, з хвилястим чорним волоссям, завжди усміхнені й готові відвісити купу компліментів. Найбільше потоваришувала з двома, що мешкали в кімнаті на першому поверсі. Ці кубинці часто запрошували сім’ю Бабенків до себе. Хесус був одружений, сумував за своєю, залишеною вдома молодою дружиною.

– Боже, як вона від тебе далеко! – бідкалася Жужа, погано знаючи історію Хесуса й уявляючи, що його кохана за морями-океанами, на сонячному острові.

– Вона недалеко. У Пітері. Росіянка. Її звати Наташа. Та ми й не з Куби приїхали.

– Ми довго не були вдома, – додав Карлос. Цей говорив із більшим акцентом. Із таким цікавим, милим акцентом. Ніби дитина вимовляє неправильно, дуже м’яко. – Ми усі вчилися в Москві та Харкові. Я, наприклад, у Патріса Лумумби.[10] Багато хто з Інституту культури. Дівчата на хореографічному там навчалися.

– Їм минулого року припинили державне фінансування, от… – Хесус замислився.

– Усім, хто вчився, – додав Карлос. –