Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Тихо! Дай руку.

— Я уклав там одного! Хай тепер спробує…

Схоже, боєць не дуже й здивувався, що командира поранили, він швидко допоміг Івановському піднятися, заклопотаний, видно, іншим, чого не дуже й приховував. Скидалося на те, що йому й невтямки, як просто зараз їх тут могли вбити обох.

Лейтенант хотів був зібрати лижі, та в голові знову запаморочилось, і він ткнувся плечем у м'який морозний сніг. Пивоваров, напевно, лише тепер зрозумів стан командира і, скинувши лижі, кинувся на допомогу.

— Що, вас сильно, га? Товаришу лейтенант!

— Нічого, нічого, — видихнув Івановський. — Поможи.

Треба було якомога скоріше звідси тікати, щохвилини сюди могли заскочити німці. Боєць раптом замовк і, підтримуючи лейтенанта, повів його кудись у темряву, далі од села, в поле. Івановський слухняно брів по снігу, ледве переставляючи ноги, в голові у нього паморочилося, починало нудити. Двічі лейтенант виплюнув на сніг щось темне, не зразу втямивши, що це кров. «Добре схопив!.. Добре схопив!..» — думав лейтенант якось байдуже, наче про когось іншого, не про себе.

Вони не оглядалися, і без того було зрозуміло, що ззаду не стих переполох. Щоправда, постріли вже не лунали, але той тривожний гамір підганяв їх дужче за постріли. Певно, німці висипали на околицю чи, може, йшли слідом. Івановський увесь був мокрий од поту й крові, збоку крізь бязь маскхалата проступала велика темна пляма; важко дихаючи, він спльовував на сніг кривавими згустками. Кілька разів обидва падали, але Пивоваров одразу підхоплювався, брав лейтенанта під пахви, і вони знову хистко й нерівно волоклися в сірих морозних сутінках, петляючи по зимовому, продутому всіма вітрами полі.

Коли вже зовсім обидва знесилились, лейтенант, виплюнувши криваву піну, простогнав: «Стій!» — і впав боком на сніг. Рядом упав Пивоваров. Уже не було нічого чути і не видно нічого, навіть не збагнеш, в якому напрямку село. Немовби вони опинилися на краю світу, де немає ні своїх, ні ворога, і Пивоваров, віддихавшись, сів на снігу.

— Зараз перев'яжемо, — сказав боєць, шукаючи по кишенях бинта. — Куди вас?

— У груди. Під рукою ось…

— Нічого, нічого! Зараз перев'яжу. А я тому як дав, так одразу… Другий, бачу, ходу… Цілу обойму випустив!

Івановський відкинувся на снігу, зняв ремінь, розстебнув тілогрійку. Пивоваров холодними руками обмацав тіло. Кров, яка густо змочила одяг, почала вже застигати і холодила на морозі, як лід. А втім, холодив, можливо, сніг, якого набилося всюди. Лейтенант стрепенувся від дрижаків, але терпів мовчки. Боєць туго обкрутив йому груди двома чи трьома бинтами, зав'язав міцно кінці.

— Дуже болить?

— Авжеж, болить, — роздратовано відказав Івановський. — Все, застебни ремінь.

Пивоваров допоміг командирові застебнути на тілогрійці ремінь, обсмикав куртку маскхалата. Поступово лейтенант став зігріватися, хоч тіло його, як і раніше, били дрібні нервові дрижаки.

— Не треба було туди йти, — сказав боєць, витираючи об штани забруднені у крові руки.

— Чого ж ти не сказав раніше?

— Таж я не знав, — ворухнув одним плечем Пивоваров.

— А я знав? — роздратовано кинув лейтенант. Він розумів, що стає сердитим, несправедливим і що Пивоваров тут ні при чім, бо в усьому винен він сам. Але якраз усвідомлення власної провини найбільше й сердило Івановського. Авжеж, тепер він ускочив, занапастив себе і, напевно, цього бійця також, остаточно завалив важливе завдання з базою, нічого не добився в селі. Проте вчинити інакше — обминути базу, штаб, це село і тим самим зберегти себе — він не міг. На такій війні це було б злочином.

— Диски давайте сюди. І автомат теж. Я понесу, — тихо сказав Пивоваров, і лейтенант мовчки погодився — тепер, зрозуміло, він багато нести не міг. З останніх сил напружуючись, він лише обернувся, аби сісти на сніг.

— Що ж, треба йти.

— Ага, давайте он туди. Як ішли, — пожвавився боєць. — Їй-богу, тут десь має бути село.

— Село?

— Атож. У якесь село треба. Без німців щоб. «Мабуть, так», — подумав Івановський. Тепер їм тільки й лишилося, що завернути в яке-небудь село, до своїх людей, більше нікуди подітися. Він просто не одразу втямив, як круто це поранення міняло всі його плани. Тепер, певно, треба клопотатися більше про те, щоб не потрапити до німців. Бази йому вже не бачити…

Вони все йшли по коліна в снігу, без лиж — знесилено брели в потемках, тримаючись один за одного, від знемоги ледве не падаючи в сніг. Пивоваров зовсім вибивався із сили, але не кидав лейтенанта, правою рукою підтримував його, а в лівій тягнув за ремінь автомат і гвинтівку та ще свій речмішок, який раз у раз сповзав з плеча. Івановському було дуже погано, в очах потемніло, та, зціпивши зуби, він змушував себе на останні зусилля і йшов, ішов, тільки б далі відійти од того клятого села.

Тим часом уночі повалив сніг, навкруги забіліло, затуманилося, мутне небо злилося з таким же мутним долом, затканим миготливо-сірою метушнею сніжинок. Не можна було підвести обличчя. Та вітер був слабший, аніж минулої ночі, до того ж,