Читати книгу - "Чорний вовк"

Якимось чудом усі офіцери втиснулися до маленької канцелярії застави. Тільки тепер підполковник прийняв свої таблетки.

Штенцл, який уже мав від надпоручика зауваження за те, що погано вчора лягав на землю («Така дурниця, панове! Якби була небезпека, я б розплескався на землі, як жаба, а чого, скажіть, мучитися даремно, га?»), закам’янів біля дверей, бо сьогодні чергував («Авжеж, усе мусить на мені окотитися. Як приїздить начальство, то мене завжди випихають наперед, бо в них, як правило, поганий настрій, і ніхто мене не жаліє. Я повинен захищати честь застави! Аякже! Тільки я!»).

— Затопити? — спитав він офіцерів.

— Так, затопіть, — кивнув капітан Гаєк. — І чаю! Скажіть на кухні — море чаю!

— Буде зроблено! Море чаю.

— І тільки? — пробурмотів підполковник і підозріливо глянув на капітана. — У мене так змерзло коліно, треба помазати, розтерти.

— Тобто… — Капітан вдарив кулаком по столу. Потім ще раз. — Треба двічі. Тоді одкриється нижня шухляда. Якщо дозволите, товаришу підполков….

— У такому випадку завжди.

— Звичайно, це суворо заборонено, — сказав капітан, витягаючи з нижньої шухляди пляшку. — Якась лавровиця…

— До чаю пасує, — кивнув підполковник. — Заборону відміняю. На кордоні неспокійно. А на війні ми пересвідчилися, що горілка — не тільки прокляття людства. Часто вона допомагала, тішила. Особливо, як я попав до їхнього концтабору. — Підполковник кивнув головою до вікна, що виходило на південь. — Я переконався, який це скарб… Тільки її там не було…

— Але зараз немає війни і це не горілка, — засміявся надпоручик і несподівано вигукнув — Так що там з чаєм? «Пампушка» Штенцл стояв у дверях і втягував носом повітря.

— Тобі теж хочеться? — засміявся підполковник.

— Я чергую, — одвернувся Штенцл.

— Так чергуй і не примазуйся тут!

Підполковник випив і здригнувся.

— Хто це виробляє? — спитав він капітана.

Капітан Гаєк знизав плечима.

— Розумію! На це існує певний параграф. Але ж міцна, проклята! Так, до речі, я трохи аналізував деякі спроби перейти кордон. Цікавили мене виключно випадки, коли намагалися проникнути до прикордонної смуги громадяни не нашої країни і не з того боку кордону, а з нашого. Протягом останніх десяти років зробив спробу перейти кордон з нашої території в районі Залізної Руди якийсь Фріц Баєр. Західнонімецький громадянин, що приїхав до нас як торговий експерт. Було проведено слідство, нічого особливого не виявлено. Його батьків колись виселили від нас, і він хотів — бачите, яка сентиментальність — подивитися на свою батьківщину. Не лишилося нічого іншого, як повірити йому… Гей, надпоручику, обережніше з пляшкою!

Надпоручик ледве спіймав пляшку, що вже падала зі столу.

Капітан Гаєк перестав писати і глянув у вікно.

— Туман проходить, — сказав він, — знову буде теплий день.

— А поки що холодний ранок, — сухо перебив його підполковник. — Я продовжую. Район Хеб. Зроблено дві спроби проникнути в район. Знову з нашого боку, і знову західнонімецькі громадяни. На цей раз обидва реваншисти. Були звинувачені у спробі військового шпіонажу, з ними їхала група наших людей з п’яти чоловік. І от — протягом останніх десяти років…

Зайшов, ще один офіцер. Потяг носом повітря.

— Мені теж! — сказав рішуче.

Йому налили повну чарку. Він підсів до грубки, в якій уже палав вогонь. Біля груби крутився «пампушка» Штенцл, у душі якого лунало багато гірких слів про несправедливість долі, про те, що от, мовляв, солдатам заборонено, а офіцери собі дозволяють і яка то велика прикрість оте його сьогоднішнє чергування, бо той підполковник зовсім не схожий на людожера, і якби не прокляте чергування, він би і йому дозволив чарку. Штенцл був настільки самокритичний, що визнавав — служба є служба, і це його нещастя, що службу доводиться нести сьогодні йому.

— Що ви чекаєте? — повернувся до нього підполковник. Штенцл розгубився. Мовчки вказав на грубу.

— Підкладіть і вийдіть.

Підполковник почекав, поки зачинилися двері.

— А тепер, — він витяг з кишені товстий блокнот, прошу. У 1953 році — Еріх Баумгартнер. Спроба пройти до прикордонної смуги з боку Каплиць. Якраз у цих місцях…

— Я це пам’ятаю, — кивнув капітан.

— І, зверніть увагу, — підполковник підняв палець, — він не захотів легально перейти кордон. У нього був нормальний паспорт і квиток на експрес до Відня. Не признався ні в чому. Мовляв, заблукав. Ніякої зброї, ніяких підозрілих речей. У нас не було підстав підозрювати його… Потім 1954 рік. Карл Гофрат. І знову в цих місцях. Колишній есесівець, але з так майстерно підробленими документами, що йому зовсім не було ніякої рації таємно пробиратися через кордон, бо ми тоді ще не знали, які досконалі фальшиві документи робить міжнародна есесівська організація. Знов-таки без зброї і нічого підозрілого. Не признався ні в чому. У 1958 році Клумгольц Йоганн. Відомий реваншист. Той теж мав багато кращих можливостей, ніж продиратися через місцевість, яку так охороняють. Без зброї. Нарешті, у 1960 році жінка. Невідома. Якась Клара Кларгют. Нормальний паспорт. Затримана якраз тут, у прикордонній смузі. Без зброї. У 1963 році… знову жінка. Інга Тіфбах. Паспорт справжній. Жінка з таким прізвищем спокійно живе в Мюнхені, в той час як випадкова власниця паспорта загинула. На цей раз порушниця прийшла з пістолетом.

— Одну хвилинку, — перервав його офіцер, що прибув останнім. — Вона не могла приїхати з пістолетом. Машину, якою приїхала Інга Тіфбах, на кордоні дуже уважно обшукували. А восьмизарядний кольт під сукнею не сховаєш, ви це самі знаєте.

Підполковник трохи нахилився вперед і пильно глянув офіцерові в обличчя.

— Схованка у нас?

— Вона дістала пістолет у когось уже тут.

— А що ви зробили в цьому випадку?

— Прочесали весь район. Спершу здавалося, що безрезультатно. Але от… — підполковник витяг з жовтого шкіряного портфеля папери, — є тут одне цікаве самогубство без мотивів. Якийсь Вацлав Краль з К. повісився невдовзі після того, як його відвідала незнайома світловолоса жінка, вдягнена по-міському. Не мав для самогубства ніяких підстав, матеріально