Читати книгу - "Артеміс Фаул. Розум проти чарів"

І рана на грудях ніби теж перестала кровоточити, в голові проясніло. Загалом він почувався куди краще, ніж мав би після того, що його спіткало. Сили небесні, що ж це тут відбувається?

Тут Лаккей помітив щось незвичайне. Скрізь по його тілу витанцьовували якісь блакитні іскринки. Це, либонь, у нього такі галюцинації, це його уява малює всілякі приємні картинки, аби відволікти розум від думок про невідворотний кінець. Гм, тільки, слід сказати, якісь надто вже реалістичні галюцинації.

Іскри скупчувалися на пошкоджених місцях, просочувалися під шкіру. Лаккей здригнувся. Ні, ніяка це не галюцинація. Тут діється щось надзвичайне. Якісь чари…

Чари? В його черепній коробці, хтозна-яким дивом уцілілій (чи відновленій?), це слово з’єдналося з іншим словом, і вийшло: чари… плем’я… Чарівне плем’я! Так, щось зцілювало йому рани. Він повернув голову й скривився від рипіння хребців, що терлися один об одного. На його зап’ясті лежала чиясь долоня. Іскри стікали з тонких пальчиків ельфині й прямували, мов знали куди треба, до ран, переломів та синців. Пошкоджень було більш ніж досить, але ті крихітні іскринки давали їм раду швидко й дієво. От ніби військо якихось казкових бобрів усувало заподіяну бурею шкоду.

Лаккей по-справжньому відчував, як зростаються його кістки й розсмоктується закипіла на ранах кров. Ось голова його мимоволі сіпнулася — це поставали на місце шийні хребці. А коли чари відновили три літри крові, що вилилася з рани в грудях, він відчув, як колишня сила могутнім потоком ринула назад у його тіло.

Лаккей скочив на ноги — справді скочив. Він знову став самим собою. Ні, не так. Він став таким дужим, яким ніколи досі ще не бував. Досить дужим, аби знову кинутися на чудовисько, що схилилося над його сестричкою.

Омолоджене серце стукотіло, мов підвісний двигун. «Заспокойся! — звелів сам собі Лаккей. — Надмірна пристрасть може зіпсувати всю справу». Але будь ти хоч тричі спокійний, а становище було просто відчайдушне. Ця звірюка вже раз була його практично доконала, а тепер він не має навіть улюбленого свого «Зігзауера». Його бойова майстерність, звісно, нікуди не ділася, але й зброя не завадила б. Щось таке важкеньке б у руку. Піц його черевиком дзенькнув метал; то було розкидане тролем оснащення середньовічного рицаря. Лаккей опустив погляд… Чудово!

На екрані так густо сніжило, що більш нічого не було видно.

— Ну ж бо! — підганяв Корч. — Ворушись!

О’Гир мусив удатися до ліктів, аби пропхатися повз начальство.

— От коли б ви не стояли між мною і панелями управління, то я б щось і налагодив…

Корч, невдоволено буркочучи, почовгав убік. Пхе! Ніби він винен, що потрібні О’Гирові панелі опинилися в нього за спиною. Кентаврова голова повністю зникла в електронній плутанині.

— Ну, є що-небудь?

— Та нічого. Ті самі перешкоди.

Корч ляснув долонею по екрану. Не найкраща ідея. По-перше, не було навіть одного шансу з мільйона, щоб ляпас допоміг апаратурі, ну, а по-друге, ці плазмові екрани надто вже перегріваються, коли довго працюють.

— Д’Арвіт!

— Відчепіться, до речі, від того екрана!

— Ой ха-ха! Знайшов час для жартиків.

— Та я й не жартував. Бачите щось? «Сніг» погустішав, набувши впізнаваних форм.

— Так, так, щось бачу. Є сигнал!

— Я увімкнув допоміжну відеокамеру. Проста стара відюшка, коли не помиляюсь, але згодиться тим часом.

Корч нічого не відповів. Він прикипів до екрана. Що це? Кіно якесь? Випадково під’єдналися до якогось телебачення? Бо такого не може бути насправжки!

— То що ж там відбувається? Щось цікавеньке?

Корч спробував відповісти, але в його армійському лексиконі не знайшлося підхожих вищих ступенів порівняння.

— Ну, то що ж воно таке? Що там?

— Це… Ну… — почав був пояснювати командувач. — Там чоловік… Я ніколи не… Краще, О’Гире, подивися сам!

Холлі спостерігала другий раунд двобою між людиною та тролем крізь дірку в гобеленових бганках. Коли б не бачила на власні очі, то й не повірила б, що таке може бути. Як по правді, то вона остаточно повірила, що це не було її передсмертним маренням, аж тоді, коли, складаючи звіт, переглянула відеозапис. До речі, цій відеоплівці судилося стати майже легендою. Спочатку її крутили по кабельному телебаченню у рубриці «Домашнє любительське кіно», а потім як навчальний фільм в Академії підземної поліції.

Сюжет там був такий: напочатку чоловік на ім’я Лаккей вбирався у середньовічний рицарський обладунок. Хоч як неймовірно, але він вочевидь збирався битися з тролем врукопаш. Холлі хотіла застерегти багноїда, що з глузду з’їхав, спробувала видати бодай якийсь звук, але чарівна сила ще не встигла відновити її ушкоджені легені.

Лаккей опустив забороло й потряс важезною булавою.

— А зараз, — проскреготав він крізь решітку шолома, — я покажу тобі, що буває тому, хто посміє зазіхнути на мою сестру.

Він закрутив тим булавищем, мов диригент паличкою, і щосили вгатив тролеві поміж лопаток. Цей удар, звісно, не став для чудовиська смертельним, але принаймні відволік його увагу від тієї, котру воно обрало за жертву.

Потім Лаккей, упершись ногою тролеві в стегно, висмикнув зброю з тіла чудовиська. Булава вискочила з якимсь нудотно-болотним прицмоком. Охоронець відскочив назад і зайняв оборонну позицію.

Троль обернувся до нього й випустив усі свої десять пазурів на повну їх довжину. На кінчиках його зазублених ікол блищали краплини отрути. Ігри скінчилися. Але цього разу троль уже й не думав кидатися в блискавичну атаку. Чудовисько стало обережним, йому тепер скрізь боліло. До цього супротивника воно виявляло таку саму повагу, що й до будь-якого іншого троля-самця. Із погляду троля, тепер на його територію зазіхали. Існував же тільки один спосіб вирішити цю суперечку. Той самий спосіб, яким тролі залагоджували всі суперечки…