Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Вони їхали вузькою грунтовою дорогою і Сем, мовчакуватий, вічно набундючений, спромігся видушити з себе:

— Це наша плантація.

— Власна? — перепитав Ероут.

Сем йорзався на місці, поки не видобув з грудей довгим подихом:

— Ми тут латекс збираємо.

Знову їхали мовчки, лише біля роздоріжжя Сем нехотячи промимрив:

— Праворуч йде дорога на закриті, вироблені ділянки. Туди вже ніхто не їздить.

Це він додав тільки заради того, що подумав про десятку, яку йому дав голландець і яку треба таки відпрацьовувати.

— Ну, то й нам нема чого там робити, — погодився Ероут.

Сем, вдоволений, що не доведеться робити такий великий гак, розщедрився на словесне відпрацювання:

— Коли ми там працювали, то збудували собі невеличку халабуду, навіть льох вирили, бо запасались їжею…

У Ероута від почутого засмоктало під серцем. Тепер знав напевне, що повезе Марту саме туди, куди ніхто не їздить, — на вироблені плантації. Спочатку хотів залишити її у хатині сестри Тіта, але доля послала йому справжню знахідку. Шкода, що не зможе сам поїхати на старі плантації і пересвідчитися у надійності дерев’яної халупи. Але попри все, це був найкращий варіант.

— Семе, а ти б не міг позичити мені свого джипа? Ясна річ, не задармо.

Ероут вилазив з машини і навіть не дивився у бік хлопця. Усю дорогу назад вони мовчали і для Теда це було найкраще, — кожна деталь його обдуманого і обсмоктаного з усіх сторін плану ставала на місце.

— А чому б і ні, — почухав потилицю Сем. — Ви платите добре, то чого я маю лишатися свого заробітку. Тільки скажіть, коли треба.

— Завтра. — Ероут тицьнув Семові десятку і улесливо попросив, щоб джип поставив ближче до берега. Накинув ще п’ятку на бензин.

— На ранок машина стоятиме біля хати, не турбуйся.

А чого б мені турбуватися, — не розумів Сем. Куди джип дінеться з острова, навколо ж — вода. Але нічого на те не сказав. Його приємно грів хрускіт грошей і турбувало тільки одне — швидше б їх заховати у надійне місце.

Минулої ночі Марта зовсім не спала. Думки тяглися одна за одною кривавими борознами, зникали безвісти і не давали можливості знайти бодай якусь подобу відповіді. Тоді зривалася з канапи, бігла до дверей, прислухалася, чи не чути кого, потім довго стояла біля відчиненого вікна.

Нічна тиша бентежила ще більше. Вона в’їдалася у мозок і нищівно виписувала там автоматною чергою смертельні вироки і Майклові, і Стефану. Гнала таке приречення, бо охоронці б затримали пораненого обов’язково.

Вони втекли, втекли!..

Це вселяло надію на те, що її друзі обов’язково повернуться.

Браслет відразу забрала із схованки і начепила на руку. Тепер не знаходила собі місця, прислухаючись, приглядаючись до темряви, крізь яку прийдуть за нею Майкл і Стефан.

Вдень з’явився Даві. Рішучий, зверхній.

— Завтра ми звідси від’їжджаємо! — зробив натиск на займеннику.

— Їдьте! — процідила Марти. — А я тут до чого?

— Ти їдеш зі мною!

— Ніколи! Ніколи! — закричала Марти.

Відвернувся, не слухав її заперечень, тільки гортанно щось наказав Манусі. Служка завмерла у шанобливому поклоні. І як тільки за господарем зачинилися двері, почала перекладати у валізи сукні, складати у шкатулки прикраси. При цьому жінка хитала головою і крадькома поглядала за Мартою.

— Облиш, Манусо. Давай краще підемо до Омо.

Марта довго сиділа біля могилки. Кожен шурхіт змушував дівчину зіскакувати, серце калатал ось у шаленому темпі і вона боялася, що за його ударами не почує голоси друзів. Однак сутінки не принесли бажаної звістки. І тільки коли темрява безповоротно поглинула острів, повернулася до палацу.

Залишилося чекати у кімнаті…

Мануса куняла на ослінчику, а Марта боялася відійти від вікна, — нехай той, хто йде до неї крізь темряву ночі, бачить її у вікні.

Легке шкряботіння за дверима вловила відразу. Підлетіла до дверей нечутно, непомітно. На порозі стояв служка, якого не раз бачила тут.

— Пішли! Пішли! — кликав за собою Хаббід. — Тебе чекають друзі.

Нічого не говорила по дорозі, — перетворилася на згусток прохолодного повітря і летіла на берег за Хаббідом. Лише миготіння широких білих штанів араба слугувало орієнтиром серед непроглядної темряви.

Океан, здавалось, теж завмер від напруги і перетворився на чорне скло. Зате, коли вгледіла маленьке суденце, обриси якого нагадували розмитий силует медузи, зрозуміла, що від спасіння її відділяє лише один крок. Зіскочила на борт, хтось відразу потяг її у маленьку комірчину, що слугувала, вочевидь, за каюту.

— Сиди тут і мовчи! — наказав незнайомий голос.

У маленькій комірчині, куди її запровадили і вона почула, як на двері гакинуто гачок, було ще темніше і пахло алкоголем. Навпомацки знайшла лаву біля стіни і сіла. Навіть не дихала, очікуючи, коли відійдуть від берега. Тоді включиться світло, відчиняться двері і вона побачить… Майкла. Отой його погляд зараз збуджував, щоки пашіли, — і вона притулилася до прохолодної стіни.

… Хаббід дзигою крутився на березі.

— Тіте, де гроші, що обіцяв твій господар?

— Он, дивися, він вже йде.

Й справді, як тільки Тіт закрив на гачок за дівчиною двері мацюпінької каютки і зійшов на берег, від пальм відділилася огрядна постать голландця і попрямувала до катера. Хаббід кинувся навперейми:

— Я зробив усе, що просили. Давайте решту грошей!

— Зараз, зараз, — поплескав його по плечі Ероут. — На, тримай!

І Тіт, якому