Читати книгу - "Ходіння по муках"

Солдат, який сушив онучі, відповів:

— Гвинтівок нема, стріляти нічим. На нашій батареї снарядів — сім штук на гармату. Тільки й залишається — в зуби давати.

Той, що латав штани, здивовано глянув на нього, похитав головою, — ну, ну! Чорний, страшноокий солдат сказав:

— Весь народ підняли, беруть тепер до сорока трьох років. З такою б силою світ можна пройти. Хіба ми відмовляємось? Тільки ж і ти своє виконуй, — ми своє виконаємо.

Той, що латав штани, кивнув:

— Правильно…

— Бачив я поле під Варшавою, — говорив чорний, — лежать на ньому тисяч п’ять або шість сибірських стрільців. Всі побиті лежать, як снопи. Нащо? Чому? А от чому… На військовій раді стали рішати, що, мовляв, так і так, і зараз же один генерал виходить звідти і нишком — телеграму в Берлін. Зрозумів? Два сибірських корпуси прямим маршем з вокзалу — прямо на це поле — і потрапляють під кулемети. Що ти мені кажеш, — в зуби дали. Батько мій, бувало, не так хомута засупониш, — підійде і б’є мене по морді, і правильно, — вчись, страх знай. А за що сибірських стрільців, як баранів, поклали? Я вам кажу, хлопці, пропала Росія, продали нас. І продав нас наш же таки мужик, з мого села Покровського, бродяга. Ім’я його навіть говорити не хочу… Неграмотний він, бешкетник, солодкомордий, одбився від роботи, почав коні красти, по монастирях тинятися, звик до жінок, до горілки солодкої… А тепер у Петербурзі за царя сидить, міністри, генерали круг нього так і крутяться. Нас б’ють, тисячами в сиру землю лягаємо, а в них, у Петербурзі, електрика так і палахкотить. П’ють, їдять, від жиру лопаються…

Він раптом замовк. Було тихо й вогко, в сараї хрумтіли коні, один глухо вдарив у стіну. З-за даху на вогонь сковзнула нічна птиця і зникла, жалібно крикнувши. І в цей час вдалині, в небі, виникло надривне ревіння. Воно наближалося, наче з неймовірною швидкістю летів звір, розриваючи рилом темряву, і ткнувся десь, і далеко за сараєм рвонув розрив, задвигтіла земля. Затупотіли коні, брязкаючи недоуздками. Солдат, який зашивав штани, промовив з острахом:

— Оце так гепнуло!

— Ну й гармата!

— Зажди!

Усі троє підвели голови. В беззоряному небі виростав другий звук, тривав, здавалося, хвилин зо дві, і десь зовсім близько, по цей бік сарая, гримнув другий розрив, виступили конуси ялин, і знову задвигтіла земля. І зараз же стало чути — летів третій снаряд. Звук його захлинався, притягав… Слухати було так нестерпно, що спинялося серце. Чорний солдат підвівся з землі і почав задкувати. І зверху дунуло, — сковзнула ніби чорна блискавка, і з рваним гуркотом знявся чорно-вогняний стовп.

Коли стовп осів, від місця, де було вогнище й люди, залишилась глибока вирва. Над розверненою стіною сарая загорілась і повалувала жовтим димом солом’яна покрівля. З полум’я, хропучи, вилетів довгогривий кінь і шарахнув до сосон, що виступали з темряви.

А вже за зубчастим краєм рівнини миготіли зірниці, ревіли гармати, піднімались довгими черв’яками ракети, і вогні їх, повільно падаючи, освітлювали темну, сиру землю. Небо свердлили, з гарчанням і ревінням, снаряди.

Того ж вечора, недалеко від сарая, в офіцерському бліндажі, з тієї нагоди, що капітан Тетькін одержав повідомлення про народження сина, офіцери одної з рот Усольського полку влаштували «бомбаус». Глибоко під землею, під потрійним накатом, в низенькому погребі, освітленому пучками вставлених у склянку стеаринових свічок, сиділи за столом вісім офіцерів, лікар і три сестри-жалібниці з летючого лазарету.

Випито було багато. Щасливий батько, капітан Тетькін, спав, уткнувшись у тарілку з недоїдками, брудна рука його висіла над лисим черепом. Від задухи, від спирту, від м’якого світла свічок сестри здавались дуже гарненькими; вони були в сірих платтях і в сірих косинках. Одну звали Мушка, на скронях її були закручені два чорних кучері; не перестаючи, вона сміялась, показуючи біленьке горло, в яке впивалися важкими поглядами два її сусіди і двоє тих, що сиділи навпроти. Друга, Марія Іванівна, повна, з рум’янцем до брів, чудово співала циганські романси. Слухачі в нестямі стукали по столу, повторюючи: «Ех, чорт! От було життя!» Третьою коло столу сиділа Єлизавета Київна. В очах у неї дробились, променились вогники свічок, обличчя біліли крізь дим, а одно обличчя сусіда, поручика Жадова, здавалося страшним і прекрасним. Він був широкоплечий, русявий, бритий, з прозорими очима. Сидів він рівно, туго підперезаний паском, пив багато і тільки бліднув. Коли розсипалась смішком чорноволоса Мушка, коли Марія Іванівна брала гітару, зібганою хустинкою витирала лице і починала грудним басом: «Я в степях Молдавии родилась», — Жадов повільно усміхався куточком прямого рота і підливав собі спирту.

Єлизавета Київна дивилась близько йому в чисте, без зморщок, обличчя. Він розважав її пристойною і незначною розмовою, розказав, між іншим, що в них у полку є штабс-капітан Мартинов, про якого ходить слава, ніби він фаталіст; справді, коли він вип’є коньяку, то виходить уночі за дріт, наближається до ворожих окопів і лає німців чотирма мовами; цими днями він поплатився за свою честолюбність раною в живіт. Єлизавета Київна, зітхнувши, сказала, що, значить, штабс-капітан Мартинов — герой. Жадов усміхнувся:

— Пробачте, є честолюбці і є дурні, але героїв нема.

— Але, коли ви йдете в атаку, — хіба це не геройство?

— По-перше, в атаку не ходять, а примушують іти, і ті, що йдуть, — боягузи. Звичайно, є люди, які рискують своїм життям без примусу. Але це ті, у кого — органічне прагнення вбивати. — Жадов постукав твердими нігтями по столу. — Якщо хочете, — то це люди, які стоять на найвищому ступені сучасної свідомості.

Він, легко підвівшись, взяв з далекого краю столу велику коробку з мармеладом і запропонував Єлизаветі Київні.