Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Уже давненько виглядаю тебе…

Батько не зводив очей із сина: «Залишився таким, як був, ніби й не їздив по світу».

Наговорившись, почали готувати юшку, за якою так скучив Сашко.

Коли лягали спати, Сашко повідомив батька, що завтра у селище приїдуть музиканти і він буде тоді співати.

У деркулівському клубі ніде було яблуку впасти: зібралися всі — і старі й малі. Та й не дивно: свій же артист приїхав! Таке не часто трапляється. У першому ряду поважно сиділи Сашкові побратими — Кузьма й Тарас. Вони щойно повернулися з моря, засмаглі й міцні. Друзі нетерпляче позирали на завісу, і кожен чекав, яку ж пісню заспіває Сашко-Нептун… Поруч з юнаками сів і старий бондар. Спершись обома руками на ціпок, він немов скам’янів. Не доводилося ще чути батькові синових пісень. Чи не осоромить він старого перед людьми? А їх же зібралося сила-силенна! Не чув батько, що робилось навколо, бо всі думки були там, біля Сашка…

Молодий співак хвилювався, як ніколи. Раз у раз крізь щілину у завісі він стурбовано поглядав у переповнений зал, бачив батька, друзів, знайомі обличчя. Сьогодні він складатиме іспит своїм односельцям, людям суворих і правдивих сердець. Це будуть особливі судді.

…Урочисто розсунулась завіса.

Чубатий конферансьє оголосив:

— У супроводі симфонічного оркестру ваш земляк, артист Олександр Жук, виконає свою пісню, яку він назвав «Море сміється».

Артем Сидорович не чув оплесків, він зачаївся, бо вже не раз чув від сина оті зовсім незрозумілі слова: море сміється!

Попереду оркестру став його Сашко і чемно вклонився.

Ще раз мовчки оглянув принишклий зал.

І ось скрипалі легесенько торкнулись смичками трепетних струн. Заспівав Сашко, і в ту ж мить не стало клубу, щезли люстри.

…На далекому рухливому небосхилі урочисто з’явилося сонце, воно осяяло берег моря… Прокинулись очеретяні співаки, а в гіллі старезного дуба бадьорий світанковий вітерець почав пісню.

Тоді стрепенувся славнозвісний Вітродуй і покликав рибалок у море…

«Що це? Це життя, наше життя», — шепотів вражений батько.

Слухачі потрапили в полон до чародія…

Сашкову пісню підсилив оркестр, інструменти підхопили мелодію, і могутня пісня вирвалася з клубу і вже гриміла над селищем, над морем…

А на верховітті звукової громади звучав сильний Сашків голос.

…Рибалок серед моря зустрів вітер. Величезні хвилі кидали сейнери, мов тріски. «Я дужий! Я потоплю вас!» — погрожував вітрюган. Не на тих напав! Люди дужчі за шторм! Вони переможуть хвилі… Вітер повільно стихає. Регочуть мартини і сміється море… Стихає Сашкова пісня. Замовкає оркестр, опускають стомлені руки виконавці… В залі запанувала тиша. «Невже ніхто не зрозумів мене, нікому не сподобалась пісня, яку я склав у далекій Італії?» — подумки запитував артист.

І раптом підвівся Кузьма.

— Біс!!! — загорлав він. — Ця пісня про нас! Слава Нептуну!

Слова Кузьми потонули у зливі схвильованих оплесків.

…Так почув старий Артем Сидорович, як сміється море!

Археологи зацікавились Синьою могилою цілком несподівано. На одній нараді в нашому інституті науковці виступили з гіпотезою, що приазовська Синя могила буцімто є ключем, який дозволить розгадати таємницю щойно відкритої культури прадавніх людей. Сліди цієї культури знайдено в напівзруйнованих печерах на березі степової річки, що протікає в скелястому урочищі. Тут на стінах і стелі печер знайшли загадкові малюнки первісних художників. Нікому ще не доводилося натрапляти в наших краях на щось подібне. А тому археологи виявили пильну увагу до цієї знахідки. Про неї почали писати на сторінках часописів; висловлювались усілякі здогади, припущення, але все те було малопереконливе, як то кажуть, шите білими нитками. Бракувало додаткових матеріалів для аргументації отих припущень.

Якось мені теж довелося побувати в тому урочищі й побачити наскельні малюнки. Я не фахівець з епіграфіки, науки про стародавні написи та малюнки на камені, і тому мені важко було судити про побачене. Проте в одній печері мою увагу привернув досить одноманітний і з першого погляду нецікавий малюнок. То були довгі хвилясті рисочки, перетнуті коротенькими. І диво! Що довше я вдивлявся в оті нудні сплетіння рисок, то загадковішими вони здавалися мені… Ні, не безглуздими видавалися вони мені, а сповненими глибокого й цікавого змісту.

«Може, ці рисочки розповідають про чиєсь життя? — несподівано майнула в моїй голові думка. — І про життя складне, а то й трагічне…»

Від такого сміливого здогаду я аж отетерів. Що? Розповідь про чиєсь життя? Та чи ж вільний я робити таке припущення? Що я тямлю в наскельних малюнках? Витлумачувати їх — то не мій фах. Це клопіт інших людей, знавців цієї справи.

Щоб не глузували з мене знавці епіграфіки, я, певна річ, нікому не сказав жодного слова про свої міркування.

І ось, на думку вчених, тепер Синя могила (саме вона!) мала відповісти на важливе запитання: які люди заселяли долину колись могутньої і повноводої річки та про що розповідають нам малюнки первісних художників?..

Добре пам'ятаю, як на тій нараді було вирішено провести археологічні розкопки Синьої могили. Очолити експедицію мав досвідчений археолог. Одначе сталося так, що в день від’їзду в Приазов’я начальник несподівано захворів. Тоді директор інституту, хоч я навіть і не входив до складу експедиції, викликав мене й поклав на мене цю