Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Побачивши раз таке видовище, ми, діти, на підніжку більше не попадалися ніколи.

Цей такого не бачив. Цей був іще дитиною.

— Ану припини, бо знову кину, — трусонув я свою підмочену здобич.

— А в-вам шо… в-вам н-нічого… а я ш-шо буду р-робити… а-а!!!.. — заревів він ще дужче.

Чесно кажучи, я розгубився, а оскільки це відчуття для мене було новим, я випустив хлоп’я з рук, а сам сів, опершись ліктями на коліна і підперши кулаками підборіддя. Думу думати.

Хлоп’я витерло рукавом носа — і кинулося на пташник за моєю спиною. З кулаками.

Я миттєво покінчив з усіма думами на віки вічні — не моє це заняття, скажу я вам, — з певною силою відірвав його від любого мені пташника і серйозно потрусив. Він трохи пововтузився в мене в руці і затих.

— Або штангуй[149], звідки прийшов, або дай жити!

Мабуть, мій хрип урешті-решт дійшов до його свідомості, бо, пару разів шморгнувши носом, він затараторив:

— Він сказ-зав, шо якшо… якшо сказ-зав не донесу… то м-можу не приходити… а в-він такий… він якшо сказав, то… — і хлоп’я зібралося знову ревіти.

Моє терпіння доживало останні хвилини. Хтось невидимий шепнув на вухо: кинь, однаково ніякого толку з цього не буде… Місто байдуже дивилося на мене заштореними вікнами вілли на Голубиній вулиці. Вілли, до якої я, злодій зі стажем, мав скромно зайти через парадний вхід з дозволу його мешканців. Та ще й ноги витерти при цьому…

Земля не попливла з-під ніг. Вона заскрипіла, повертаючись на незмащеній осі. А чорні хмари на величезних швидкостях замальовували сонце в чорний колір. Небо цю битву вигравало…

— Тепер те ж саме, але в трьох словах. Не вийде — нарікай на себе.

Не знаю, що там почула дитина в моєму голосі, але відповідь я отримав миттєво:

— Він мене вб’є.

Це була бесіда моєю мовою. Це була моя спеціалізація.

Мала бабусенька сірого козлика…

— За що?

— У мене нічого ніколи не виходить…

— Хто сказав?

— Усі кажуть.

— Що кажуть?

— Усе, за шо я беруся, не виходить. Віддала мене мама до пекаря в науку — усі булочки згоріли, віддала до ювеліра за прилавком допомагати — вітрину перевернув, а у дзеркальні пана Баєра…

— Ясно, від люстра лишилися ріжки та ніжки…

— Я тільки пересунув його ближче до світла, щоб напуцувати…

— А тепер тебе мама віддала в науку до якогось старого шкарбана, який погрожує тебе вбити…

Наче він знає, як це — убивати…

— Він не старий, він лікар… — і повернув голову ліворуч.

Попалися. Я прослідкував за його поглядом, який зупинився на брамі за триста кроків від нас.

«Ось ви який, пане лікарю! Дітей лякаєте… А зі мною не захочете справу мати, навіть якщо постукаю — не відчините… Правильно робите, мене складно налякати…»

— Скільки він бере за прийом?

— Він нікого чужого не приймає, до нього тільки за цим… як його… за рекомендацією можна попасти…

— Ти ж потрапив…

— Я як посильний, старший куди пошлють, бігаю в аптеку, там біля Бернардинів, «Під Угорською короною» називається, на базар, за місто за травичкою всякою, до бакалійника… Я ж ніс йому зараз одну малесеньку пляшечку, — він подивився на свої руки з серйозним острахом, — а її немає, загубив… А він сказав, шо вб’є, якшо… якшо загублю… А мама сказала, у кого я такий удався, ви не подумайте, вона не сварить мене, просто… просто так головою похитає і все…

Дитя скривилося, а очі наповнилися слізьми. На Клепарові ми жили з жидами пліч-о-пліч. Бачили, як вони ходили до божниці[150], лазні і театру, як святкували весілля, народження дітей і бар-міцву[151], словами з їхньої мови ми послугувалися між собою, як паролем, а через руки їхніх лихварів пройшло чимало цінного, відібраного нами в добропорядних громадян, які погано охороняли те, чим володіли…

— Цю?

Я відкрив долоню, на якій справді лежала малесенька пляшечка. Судячи з вигуків — саме та пляшечка.

— Я ж її в руках ніс, вона мала впасти і розбитися, а вона не розбилася!

Не кажи: впало, кажи: полетіло до землі, а все, що літає, можна піймати.

— Не приймає нікого, кажеш?

— Навіть туди не дивіться. Він сигнал вигадав: дзвониш у дзвіночок, потім перерва, потім знову дзвониш і так…

Хлоп’я завмерло, зрозумівши, що бовкнуло зайве. Наука на майбутнє. Я глянув на пляшечку в себе в руці. Зараз я його ще дечому навчу…

— Проведеш мене до нього?

— Ні, та шо ви, ні за шо…

Я підкинув пару разів дорогоцінну пляшечку.

— Ви шо… н-не треба… вон-на в-впаде…

Ти б