Читати книгу - "Смак заборони"

Гепард відвідав мене приблизно за півгодини після поцілунку. Я дуже вдало спеклася на сонці під час недавнього сеансу ранкового самокатування на зруйнованому пірсі. Мені було суворо заборонено з’являтися на відкритому сонці, заборонено йти самій у Резервацію, заборонено йти додому. Зрештою, батько виявився в кепському становищі, коли при свідках у особі Миросі заборонив мені абсолютно все, крім найприроднішого для не втаємничених у гепардівську географію, і найстрашнішого для самого татуся — тенту на бетонці, просто за нашим гальчастим пляжем, де лежаків багато, а затінку мало, але достатньо, щоб у тісному квадратику помістилися дві ворогуючі сторони. Інтервал у вигляді можливої кількості зайнятих лежаків між мною і Цим, як не дивно, вгамував батьківський запал. До того ж, papah надто вже був розлючений на мене сьогодні, тому вибрався на патрулювання лише двічі.

Зараз сатрап пішов собі, але не допустив мене до сімейної гри «в ерудита». Я смертельно образилась, і, не в змозі перенести такого жахливого удару, як те, що він мене покинув, з горя дозволила негарному дядькові Сашкові примоститися на моєму незайманому (тому, що білому) рушникові.

— Мені здається, що з приїздом сестри та від’їздом її чоловіка блокада навколо тебе трохи розсмокталася, — з пекучою посмішкою сказав він, як звичайно, коли говорив різну гидоту.

А мені запахло магноліями… Боже, як запахло!

— Пам’ятаєш, я пропонувала тобі вже одного разу зустрітися вночі на Містку. Сьогодні ми знову йдемо в Будиночок, і це єдине місце, де на мене звертають найменше уваги. Вони напиваються й потім говорять про «магію людських відносин» або про «крах сім’ї Романових». Я гадаю, що ми б теж могли з тобою поговорити, але на значно чуттєвіші теми, — я скромно посміхнулася, і, бачачи, як шанс вислизає зі стрімкістю татусевої категоричності, безпорадно взяла його за руку. Він думав.

— Я зовсім не обмежена в пересуванні. До одинадцятої маю цілковиту волю. А від Зінки легко втекти, — провадила я свій розпачливий монолог.

Альхен, мов скеля посеред пустелі, був цією суцільною безгучною незворушністю. І мені здавалося, що я стою в тій-таки пустелі, ховаюся в його затінок, горнуся до рятівної прохолоди, а вона вислизає, підставляючи мене палючим променям такого само байдужого сонця, а скеля все стоїть, і я намагаюся притулитися до неї, за що отримую глибокий опік.

— Місток — це мишоловка, — сказав він замислено й доволі сухо. — Річ у тім, що на певні місця в мене є свої заборони. Маяк — це одне з них. Це зона ризику, й мушу тобі зізнатися, що вступати в лайно не дуже люблю. Не до вподоби мені те місце (вже не так сухо). Я завжди слухаюся власного внутрішнього голосу. І вже переконався, що як відчую щось недобре, то облом мені гарантовано. Великий чи маленький, але облом. Ноги не несуть мене туди, куди не лежить мій шлях, — по паузі скінчив він із відтінком нестерпної безвиході, звинувся в казковий серпантин і зник у тумані, в якому розсипалася Імрая.

Я спустилася до ерудитів. Мене прогнали. У тихій своїй тузі я сама пішла до Альхена, він же всім своїм виснаженим виглядом демонстрував, як мріє, щоб від нього відчепилися.

— Мені начхати, куди твій шлях лежить, а куди не лежить, але я точно знаю, де місце мені цього вечора, і я буду так чи інакше на містку після 9:30. Якщо хочеш, то…

— Якщо дійду, — буркнув він, з досадою зітхнув, устав і пішов кудись, аби не бути поруч зі мною.

Я теж пішла, відчуваючи в роті якийсь незрозумілий солонуватий присмак. Адже сліз на щоках не було. Виходить, це плакала моя душа.

Я ненавиділа Гепарда. Якби я тільки могла його не любити…

Я вислизаю від реальності. Я граю з нею в небезпечні ігри.

Ми йшли вузькою кам’янистою стежкою до Будиночка. Тихо шепотілися мигдалі й фісташки. Моя Імрая. Процесію очолювала я — руда дівчина в білому сарафані, що ледь прикривав засмагле, пещене морем і сонцем тіло. Тканина була така легенька, така приємна, що я відчувала свою наготу куди гостріше, ніж якби на мені не було зараз нічого взагалі. Мені сказали, щоб я негайно вдяглася, бо холодно, але я не слухала, дивлячись кудись у чуйну тишу сутінкового гаю. Там, за перевернутим якорем, за павукоподібними ворітьми, там крився ще один шанс.

…Між костьолів зелені, темно-чорно-маслинової, подорожували мої сльози. Місяць був там, на небі, розумів крах надій, але безхмарно проливав холодне світло на переможну реальність. Порожнеча була природною, і всі почуття відлунювали самим лишень глухим болем. Я стояла по коліна в шовковистій траві, зволоженій рештками дня, що минув. День умер. Якщо придивитися уважно до цих крапельок, то в них можна розгледіти веселкові переливи чийогось сьогоднішнього щастя… Вічну роздвоєну посмішку Ай-Петрі. Подих Імраї.

Гора ще не придбала свого хокусаєвського гладенького силуету, сутінки не зарівняли її збурених країв. Вони рожевіли заходом; ця квола, персикова, мов теплий вересень, смужка була втіленим образом надії. Ось зараз і вона зникне, перетвориться на вітер.

Я розвернулася й сліпо побігла в цю неподільну ніч, збираючи на своїй оголеній спині холод розпачу від непоправного. ЙОГО там не було.

Я розслабилася, виявляючи привітність і догідливість похмурому батькові, що пив портвейн, грав місячним променем у пом’ятому стаканчику з-під йогурту. З виглядом видатного філософа він дивився на це сите світило, надто підле, щоб бути сьогодні повним. Я сиділа з ними — третя зайва — і намагалася розшифрувати орнаментоване послання з чорних гілок над урвищем. Хотіла прокинутися, але мрії не відступали. Щоденність кликала, як кличе спокуса забути про Гепарда в складній грі зі спогадами. Вони є… Але цей демон іде поперед мене на одну-дві картинки. Він ходить навколо слайдів некримських ремінісценцій, він танцює в лінзі проектора. Він витатуюваний на внутрішній поверхні моїх повік. Я думаю про Імраю, і я думаю про нього, знаходячи краплю