Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

— Відпусти мене! Ну як ти не розумієш? Я не можу жити щасливо тут!

Вогонь відповів:

— А що коли там ти не зможеш жити взагалі? Або я не зможу жити тут без тебе?

— Що ти знову вигадуєш!? Ти просто не хочеш відпускати мене!

Раптом стало холоднішати, сірий туман поплив над травою. Король промовив дещо напружено:

— Так близько біля мого замку вони ще ніколи не з’являлися. Вогненна брама пропустила сьогодні багатьох!

— Чорні! — видихнув Пашко. Іринка притулилася до нього і тремтіла. Між деревами вже було видно темні постаті. Марічка схопила Короля за руку:

— Віддай моїм друзям амулет, Вогонь. Вони мають повернутися додому!

Король відповів похмуро:

— Я б не радив користуватися амулетом зараз. Можуть потягнути за собою когось із цих, — він кивнув у бік темних постатей, що наближалися.

— Тоді повертаймося в замок усі разом, адже там будемо в безпеці!

— Ні, не в безпеці. Їх забагато. Я маю прийняти бій. Чорна Королева вже близько.

Король був таким зосередженим і похмурим, що Марічка злякалася. Вона зрозуміла, що набагато легше було б бачити його зараз спокійним, навіть трохи легковажним, яким він здавався зазвичай. Пашко, Денис, Ірина та Макс збилися в купку і навіть не мали сил тікати, невідомий страх ніби вдягнув їм кайдани на ноги. А чорні повільно наближалися. Марічка закричала:

— Врятуй їх! Лише ти можеш їх врятувати, тобто ми разом — ти і я!

Король не поворухнувся. Марічка прошепотіла:

— Будь ласка! Благаю тебе, врятуй їх!

Король сів на землю. Його повіки опустилися, ніби він дрімав. Навколо маленького гурту почала рости стіна з вогню. Чорні заверещали і побігли, щоб напасти на людей, поки ще є можливість проскочити. Марічка створювала вогненні кулі і жбурляла їх у чорні постаті. Вони відступали, але їх було забагато. Нарешті, стіна з полум’я навколо гурту друзів стала досить високою.

Пашко трохи переборов заціпеніння, яке буває при нападі слуг Чорної Королеви, і запитав:

— Що нам робити тепер? Ми ж не можемо так ховатися довіку! І… хочу подякувати вам, ваша величносте! Коли б не ви, ми б усі вже загинули.

Марічка присіла біля Короля і тихо повторила:

— Що нам робити тепер? Як я можу допомогти тобі?

Він повільно підняв повіки і поглянув на Марічку:

— Пройди Перетворюючий Грот, щоб стати Дівою Вогню. Лише так ти зможеш мені допомогти.

— Перетворюючий Грот? А що коли я не зможу? Він спалить мене? — Її голос ледь чутно тремтів.

— Ти зможеш. Йди, я чекатиму на твоє повернення, — відповів Король і знов опустив повіки.

Марічка подивилася на друзів.

— Вам необхідно протриматися, поки я повернуся. Сподіваюся, це буде скоро.

І вона зникла. Минали години, і вогненна стіна стала трохи нижчою. Макс ходив по колу туди-сюди, коли раптом саме біля нього в стіні з’явилася дірка. Чорні побачили це і кинулися в напад. Вони мало не застрибнули в коло, Макс зі страху метнувся до друзів, і що ж трапилося? Чорні зупинилися раптово, так і не наважилися зайти до кола. Макс здивовано поглянув на друзів. Стіна вогню відновилася. Король прохрипів:

— Я потроху втрачаю силу, тому захист може частково руйнуватися. Максе, ти можеш врятувати… Потрібно вчасно перебігати уздовж розриву полум’я, від одного краю до іншого. Вони бояться…

— Чого бояться? — здивувався Макс. Але Король мовчав. Денис здогадався:

— Вони забобонні! Бояться, коли чорний кіт дорогу перейде.

Макс згадав напис на білому камені про те, що потрібно «Вчасно перейти на інший бік». Отже, тепер, коли вогненна стіна рвалася, Макс біг до дірки, щоб перейти дорогу чорним, поки Король подбає про відновлення огорожі. Що далі, то важче їм було — і Максові, й Королю. Пашко і Денис тяжко переживали власну безпорадність, але не могли нічого вдіяти, щоб допомогти.

Марічка опинилася в саду Червоного Замку. Вона ще не дуже добре вміла з’являтися де їй потрібно, та й то — лише в межах земель Вогню. Отже, тепер мусила бігти.

Ось і трояндовий куточок. Десь там, серед кущів має бути Перетворюючий Грот. Колись Король показував його Марічці. Дівчина шукала стежину, але не знайшла, отже, розгорнула колючі гілки і ступила між троянд. Та варто було зробити кілька кроків — і навколо вже не видно нічого, окрім трояндових хащ. Вони здіймалися над головою і перепліталися гілками. Великі, напрочуд гарні, пишні квіти відтворювали всі відтінки від світло-жовтого, майже білого, до темно-червоного: кремовий, жовтогарячий, ніжно-рожевий… Кольори переливалися з одного в інший, неначе в світанковому небі. А від дивовижних пахощів можна було сп’яніти.

Та з кожним кроком пружні гілки з безліччю колючок били тіло, впиваючись у шкіру, неначе великі злі комахи. Марічка утримувала сльози і продиралася далі. Цей трояндовий куточок, що зовні здавався невеликим і був таким лагідним, коли поруч ішов Король,