Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

Прочитав я документ раз; батько звелів читати вдруге; прочитав знову; потім третій раз. За кожним разом батько складав руки, як до молитви, і слухав, мов святе євангеліє. Весь декрет я вже майже знав напам’ять, а батько знову й знову казав читати. Нарешті він звелів лише повторювати слова «посесор привілейований», щоб запам’ятати їх.

— Посесор привілейований! Посесор привілейований, — повторював він. — А що це значить?

— Треба запитати пава Захновича, — кажу, — але, певно, це щось схоже на auriga regius, як іменував вас Його величність король свого часу в Янові.

— Так, мабуть, буде! — каже батько, а очі в нього сяють від великої втіхи. — Auriga regius! Посесор привілейований!

і весь час повторюючи ці слова, він побіг з посланням до пана Захновича, щоб ще більше впевнитися, що це справді декрет на солтиство. Повернувся зраділий, вимахуючи декретом, мов мечем, і вигукуючи:

— Посесор привілейований!

— Не бачила сова сонця, обпеклася від місяця, — каже Матвійко трохи засмучено. — Ви, Марку, тепер нічого не бачите і не, чуєте через велику гордість, а як Матвійко зумів добути цей декрет, те нікого не цікавить і ніхто не дякує за це. Полізла вдячність до неба і драбину з собою забрала.

— Дурний ти, Матвійку, недарма тебе півчим прозвано, — сказав батько, вже сердитий. — Хіба ж це ти декрет підписав, що я найперше тобі маю дякувати, а потім королю? Адже ж я від радості ще й богові не подякував! Але йдино сюди, Матвійку, не засмучуйся; бог бачить, як я в душі вдячний тобі, що ти так вчасно втішив мене, бо я вже від турботи перестав їсти і спати.

— А я спав, тільки не їв іще, — каже Матвійко.

— Ходім їсти і мед пити, — мовить батько, обіймаючи і цілуючи його, як сина, в голову. — А за медом розповіси, як це все було.

Завів нас батько до вітальні в трактирі і звелів подати хліба й м’яса і меду поставити, а коли поїли, Матвійко добре сьорбнув меду, погладив себе по грудях і животі, плямкнув язиком, облизався і так почав говорити:

— Во врем’я оно… Та ні, погано я почав… Року сухомокрого, в кінці місяця, коли зуб на зуба не потрапляв від пекучого сонця, несподівано почалися повені, але ніхто не втонув, кому треба висіти…

— Але ж і ти не втонеш, бо тобі треба висіти, — перервав його мову батько, — і певно що висітимеш, коли не відучишся од цієї пустотливості півчого. Розповідай по-людськи!

— Нехай уже буде по-людськи, — каже Матвійко, — хоч краще годилося б по-вовчому, бо мушу почати з вовка, тварюки злої, тобто з самого підстарости. Коли дружина Марка помандрувала з Підбужа, а Ганусь теж пішов у світ, я залишився сам, сирота, без хліба, без чобіт і без доброго слівця, бо ніхто його не мав для мене, а з парафії наполовину мене вигнали, а наполовину я сам утік: там з’явилася нова хазяйка, така ірод-баба, що від неї навіть голодний чорт утік би. Я не мав нічого, лише тіло, душу і скрипку. Отже, взяв я це все разом, і так воно деякий час трималося вкупі, бо я ходив по весіллях, по ярмарках, по церковних празниках і українських святах, грав людям і з цього жив. Коли не було кому грати, я вертався до Підбужа, до старої Симонової, яка дозволила мені у неї жити, а я їй час від часу якийсь гріш давав. Коли я так раз повернувся, прислав по мене підстароста, забрав скрипку і каже: «Ти, собачий сину, шельмо, бродяго, на панщину не ходиш, подушне не платиш, лиш по ярмарках вештаєшся: ледарюєш, паскудо! Будеш мені служити!»

І звелів кімнати у себе підмітати, біля корів ходити, дрова рубати, своїм наймитом мене зробив, а скрипку на замок замкнув, бо, негідник, розбійник, добре знав, що без скрипки я від нього не втечу. Як забрав у мене скрипку, то тим самим усе забрав од мене: хліб, розум, душу — всього взяв мене, бо тіло при хлібі, душа при тілі мусила залишитися, весь же розум сидів у скрипці. Але, як-то кажуть, зло само себе кусає, — вів далі Матвійко, — нема злого, що на добре не обернулося б. Мусив я бути в цій неволі, та тепер, певно, і підстароста, і гайдук шкодують, що я мусив там бути, однак для вас, Марку, та й для мене, це обернулося на добро. Одного разу приїхав підстароста з замку з Самбора і одразу звелів мені йти по Кайдаша. Коли я привів його, пішли вони разом у вітальню, замкнулись і, чую, раптом один на одного почали кричати. Ага, думаю собі, знайшов чорт цвяха! Погризлися між собою вовки. Почав я підслухувати під дверима і ось про що довідався: прийшло для вас королівське утвердження на солтиство, і видамо його в замку підстарості, щоб він віддав його вам або вашій дружині. Підстароста й каже Кайдашевї:

— Якщо ти, братику, добре заплатиш мені, тоді я це утвердження так заховаю, що жодне людське око не побачить його, а якщо не заплатиш, тоді я тебе з солтиства викину так само, як ми викинули Марків.

Кайдаш у плач, просить, погрожує; та дарма, прийшла біда і на вовка; тоді почали торгуватися:

— Даси мені двісті злотих!

— П’ятдесят!

— Двісті!

— Кат тебе бери, дам сто!

Не могли дійти згоди; матам лаялись, мало не побилися. Потім Кайдаш каже:

— Як буде, так і буде; якось та погодимось. Заходьте сьогодні до мене вечеряти; маю старий мед, і вина мені трохи з Угорщини прислали; легше поведемо справу до кінця.

— Хіба я хрін, щоб з медом був добрий; добрий я і без меду, — каже підстароста. — Як дасте, чого вимагаю, то і без меду обійдеться.

Але, зрештою, сказав, що прийде і мене