Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

— Добре. Утім, я не так уже й добре знав синьйора Майлза. Гадаю, він мав у Римі ближчих друзів.

— Кого саме? — Офіцер зачинив двері та знову вийняв блокнот.

— Я не знаю, — відказав Том. — Просто мені здається, що тут мали б бути люди, які знали його краще за мене.

— Мені дуже шкода, але найближчих кілька днів ми просимо вас не покидати міста, — неголосно повторив чоловік, наче не могло бути й мови про якісь протести з боку Тома, навіть якщо він і був американцем. — Ми повідомимо вам, коли ви зможете виїхати. Перепрошую, якщо псуємо вашу мандрівку. Може, ви ще встигнете її скасувати. Гарного вам дня, синьйоре Ґрінліф.

— Навзаєм. — Він не зрушив з місця навіть після того, як полісмени вже зачинили за собою двері. Він подумав, що міг би перебратися до готелю, якби повідомив поліцію, до якого саме. Він не хотів, щоб до нього заявлялися якісь друзі Фредді або Дікі, коли його адресу надрукують у газетах. Він спробував оцінити свою поведінку з точки зору поліції. Вони не можуть ні в чому його підозрювати. Він не був нажаханий новинами про смерть Фредді, і це якраз відповідало його твердженню, що вони не були близькими друзями. Ні, йому не варто перейматися, хіба тільки через те, що на вимогу поліції мусить залишитися в Римі.

Задзвонив телефон, але Том не відповів — у нього було передчуття, що то Фаусто телефонує йому з вокзалу. Годинник показував п’ять по одинадцятій, і потяг до Неаполя уже давно поїхав. Коли телефон затих, Том підняв слухавку й набрав номер готелю «Інґлатерра». Забронював собі номер і сказав, що приїде десь за півгодини. Тоді зателефонував до поліційного відділку — пригадав, що то був відділок номер вісімдесят три — і, через десять хвилин марудних перемовин, бо ніхто не знав, хто ж такий той Річард Ґрінліф, йому таки вдалося залишити повідомлення про те, що синьйора Ґрінліфа, якщо раптом він знадобиться поліції, можна знайти в albergo[62] «Інґлатерра».

Він приїхав у готель ще до дванадцятої. Не міг спокійно дивитися на три валізи — дві належали Дікі, одна була його власною — адже він спакував їх з іншою метою. А тут таке!

Опівдні вийшов придбати газету. Усі без винятку видання рясніли гучними заголовками: «НА АППІЄВІЙ ДОРОЗІ УБИЛИ АМЕРИКАНЦЯ…», «РАЗЮЧЕ ВБИВСТВО ЗАМОЖНОГО АМЕРИКАНЦЯ ФРЕДЕРІКА МАЙЛЗА МИНУЛОЇ НОЧІ НА АППІЄВІЙ ДОРОЗІ…», «УБИВСТВО АМЕРИКАНЦЯ НА АППІЄВІЙ ДОРОЗІ. ПОЛІЦІЯ ДОСІ НЕ ВИЙШЛА НА СЛІД…». Том учитувався в кожнісіньке слово. У поліції справді не було жодних зачіпок, принаймні поки що, жодних слідів, відбитків пальців чи підозрюваних. Та в кожній газеті було ім’я Герберта Річарда Ґрінліфа та адреса його квартири — там Фредді востаннє бачили живим. Утім, у жодній газеті не йшлося про те, що Герберт Річард Ґрінліф був під підозрою. Журналісти, у своєму звичному стилі, писали, що Майлз, очевидячки, добряче нализався, і навіть перелічили усі випиті ним напої: різноманітні коктейлі, віскі, бренді, шампанське й навіть граппу[63], оминули тільки джин і абсент.

Обідню пору Том провів у своєму номері. Він роздратовано міряв його кроками й почувався так, ніби його загнали у глухий кут. Він зателефонував до туристичної агенції, у якої придбав квиток до Пальми, і спробував скасувати свою поїздку. Йому повідомили, що повернуть двадцять відсотків від вартості квитка. А наступний корабель до Майорки вирушить не раніше, ніж за п’ять днів.

Близько другої прогримів настирливий дзвінок.

— Слухаю, — сказав Том знервованим і дратівливим голосом Дікі.

— Здоров, Дік. Це Вен Гоустон.

— А-а-а, — протягнув Том, ніби знав його, але той однісінький звук не виражав ані здивування, ані радості.

— Як поживаєш? Ми вже давненько не бачились, еге ж? — запитав охриплий і напружений голос.

— Точно. Де ти зараз?

— У «Гесслері». Я разом із поліцією оглядав валізи Фредді. Слухай, нам треба зустрітися. Що там вчора трапилося з Фредді? Я цілий вечір вас шукав, бо Фредді обіцяв о шостій повернутися до готелю. Я не знав твоєї адреси. Що вчора сталося?

— Якби ж я знав! Фредді пішов від мене близько шостої. Ми трохи випили, мартіні й усе таке, але він міг кермувати, інакше б я не відпустив його самого. Він сказав, що автівка стоїть унизу. Навіть не уявляю, що могло статися, хіба що він підібрав когось дорогою, аби підвезти, а вони наставили на нього револьвер.

— Але його не застрелили. Гадаю, ти маєш рацію. Мабуть, хтось примусив його поїхати туди, або він зомлів і хтось кермував автівкою за нього, адже для того, щоб дістатися до Аппієвої дороги, треба проїхати все місто. А «Гесслер» усього за кілька кварталів від твоєї квартири.

— Таке уже траплялося раніше? Він коли-небудь втрачав свідомість за кермом?

— Слухай, Дікі, нам треба зустрітися. Я зараз вільний, от тільки не можу сьогодні покидати готелю.

— Я теж.

— Та ну. Залиш повідомлення зі своїми координатами та приходь до мене.

— Я не можу, Вен. Десь за годину має прийти поліція, тому я повинен бути на місці. Зателефонуй пізніше, добре? Може, нам таки вдасться сьогодні