Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Потім він якимось чином опинився в маленькій, заповненій предметами квартирі. Ледь що можна було там рухатися. Він сидів за низеньким столиком, пив чай зі склянки з пластмасовим вушком і раз по раз піднімав наповнювану поспіхом чарку. Горілка мала дивний фруктовий смак. Була такою міцною, що після кожного ковтка професорові болісно стискалося горло. Він чув сам себе, як розповідає чоловікові і його дружині (опасиста й рожева, вона одразу з'явилася з гарячою ковбасою, апетитно розкладеною на тарілці) про свою психологічну школу, про Засновника, про передчуття, і як функціонує людська індивідуальність. А потім його охопив отой раптовий неспокій, йому згадалося посольство, тому почав белькотливо повторювати оте одне слово: «Embassy», «British Embassy». «Шет», відповів йому на це чоловік і схопив обома руками повітря так, що з нього майже матеріалізувалася гвинтівка. Чоловік присів, примружив очі й видав звук, що нагадував стрілянину. Розстріляв увішані виткими рослинами стіни. «Мгг», повторив він. Професор, похитуючись, рушив до туалету і опинився у дверях кухні. На столі стояла складна хімічна апаратура, повна трубочок і краників. Від різкого запаху йому зробилося недобре. М'який доторк господаря скерував його до лазнички. Професор замкнув за собою двері, а коли обернувся, побачив, що у ванні плаває велика риба. Вона була живою. Він не вірив власним очам. Тримався за ґудзик на штанах і дивився просто в її пласке підводне око. Відчував себе ув'язненим її поглядом. Риба ліниво ворушила хвостом. Над ванною сохло прання. Він стояв так чи не з чверть години, не в змозі поворухнутися, аж занепокоєний господар почав стукати в двері. «Ш-ш-ш…», втихомирював його професор. Вони з рибою дивилися одне одному в очі. Це було одночасно жахливо і приємно, сповнено смислу і одночасно абсурдно. Він боявся і якимось дивовижним чином почувався щасливим. Риба була живою, рухалася, товстими губами вимовляла якісь нечутні слова. Професор Ендрюс сперся на стіну і примкнув очі. Ах, залишитись у цій маленькій лазничці, у череві великого будинку, всередині великого холодного міста, бути позбавленим слів, не розуміти і щоб тебе не розуміли. Дивитися в саму середину плаского, чудесно круглого риб'ячого ока. Не виходити звідси.

Двері з грюком відчинилися, і професор опинився в теплих, міцних руках господаря. Притулився до нього, як дитина. Плакав.

Потім вони їхали в таксі через залите холодним сонячним блиском місто. Професор Ендрюс тримав на колінах свою валізку. Потім, коли прощався з огрядним чоловіком під воротами посольства, той поцілував його в обидві не голені два дні щоки. Що міг професор сказати йому на прощання? Якийсь час він приводив до ладу неслухняний, п’яний язик, а потім невпевнено вишептав: «Живу чи на місці?» Поляк подивився на нього здивовано. «Живу», відповів.

Ані Болецькій

Вона відгортала килим і лягала вухом до підлоги, як тільки близнята йшли спати. Саме так вона слухала. Голос доходив притлумлений, заглушений шарами утеплення, ізоляції чи що там ще закладають під підлогу у великопанельному будівництві. Але все одно зберігав міць. Високі звуки долинали до її вуха з усією своєю силою, але часом втрачала оті нижчі, саме ті, від яких по шкірі бігли мурашки. Вона заплющувала очі й слухала, поки її не пробуджувало нерішуче, здивоване тупцювання босих ніжок близнят. Обоє стояли в дверях, заспані, з підпухлими від сну очима, з клаптиком слини біля рота, з рум'яними щічками. Певний себе, притомний погляд дітей. Її сторожа. Тоді вона підводилася, завжди трохи засоромлена, і починала витирати їм носи, підтягати повзунки, садила на горщик. Вже підігрівався овочевий суп. В готовності чекав йогурт. Два донесхочу пересичені роти, що пробують усі смаки світу.

Ніколи не знала, як розв'язати проблему одягання дітей на прогулянку. Чи спершу вона, чи діти. Якщо діти, то вони, чекаючи, стягали з себе шапки, розв’язували шнурівки. Якщо вона, то розпливався навіть легкий макіяж, поки позатягає змійки у їхніх куртках, застебне усі ґудзики. Тут не було жодного правильного рішення. Вихід на прогулянку ставав раптом суттєвим стратегічним моментом усього дня, тестом на швидкість та інтелект, тактичним уярмленням світу, маніфестом контролю над ним.

Ясна річ, воліла би з'їжджати з візочком ліфтом, але тоді втрачала можливість прослизнути повз двері тієї. Там, щоправда, не було на що дивитися — двері, як усі інші, як десятки інших дверей, сірого кольору, з отвором вічка, націленим просто на сходову клітку. Вона уповільнювала ходу перед тією скляною зіницею, наїжувалась і прислухалася, чи не відізвуться звідти знову знайомі звуки — лагідна нитка мелодії, чистої, як діамант. Однак, час прогулянок не був часом на спів. Може, та приймала тоді ванну або телефонувала до знайомих, може, мила посуд.

Саме з цього поверху, з-під дверей отієї вона викликала ліфт і з'їжджала вниз. Тепер пакувала хлопців у візочок і вирушала в дорогу — краєм тротуару до скверика, там двічі навколо фонтана, потім до парку і на ігровий майданчик, пісочниця або тільки прогулянка. Тупцяння навколо клумб, збирання каштанів, складання в букет великого пальчастого листя, розмови з дітьми — уривчасті, сонні, алогічні; потім приємність мовчання, коли вони, похитуючись, відбігали від неї і якийсь час займалися собою. І повернення додому вздовж шереги крамниць. Вона знала напам'ять їх послідовність: взуттєва, аптека, бар «Колір», делікатеси. Закупки робила аж у крамничці, напханій товарами під саму стелю. Саме там, щоби не спокуситися розпустою делікатесів, щоби купити усе найпотрібніше відразу, одним заходом. Пакети із закупками висіли на поруччі візочка, часом небезпечно його переважували. Тоді слід було бути обережною на переходах. Подвійна зміна штанців для близнят і сітки з закупками — тепер треба було все це увіпхати в ліфт і доїхати до дев'ятого поверху, де скрегіт ключа пробуджував усередині квартири знайомі запахи — дітей, прального порошку, варених овочів.

Найчастіше тоді і в тій квартирі поверхом нижче теж панувала тиша. Весь будинок завмирав, наче ті нечисленні, яким зранку