Читати книгу - "Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки"

продовжив схвально кивати, він додав, що почав витрачатися на дорожче, а отже, смачніше спиртне. Я сказав, що з його боку це дуже розсудливо, та й вино, що його він приніс, було й справді чудове, хоча посмак і відгонив трохи термосом. Тож ми сиділи на лавці, випиваючи, немовби двоє поважних пияків, аж доки не настав час повертатися додому — трохи розчервонілими і невпевненою ходою, з ролятором поміж нами, за кермо якого кожен тримався однією рукою. Цього ранку Едвард прокоментував, що бачив нас зі свого балкона і був зворушений. Можливо, існує неорана нива ринку подвійних ходунків, чи роляторів, призначених для двох.

Удома я швидко заснув на дивані, а коли прокинувся, то була вже майже північ. Коли я не прийшов на вечерю, до мене зазирнула медсестра. Вона повернулася, аби перевірити, чи я ще живий, проте не стала мене будити.

Середа, 19 червня

Спекотна погода завжди приносить сплеск смертності серед старих. Метеорологи обіцяють 33 градуси. Сподіваюся, я переживу цей день.

Я заходив в офіс до Аньї, аби запитати, чи нами ще й досі цікавляться. Директорка поїхала на конференцію, присвячену змінам у системі догляду за людьми похилого віку, тож ми були самі.

Анья розповіла мені, що складено доповідну стосовно з’ясування того, хто стоїть за проханням свободи інформації. Директорка повідомила Правлінню, що підозрює «маленьку, однак згуртовану купку невдоволених мешканців». Це так вона про нас.

Схоже, загроза судового позову стривожила Правління, і вони запитали про можливі причини. Нам на руку зіграло те, що боси індустрії догляду надто часто бачили свої імена в газетах: вони бояться негативного розголосу. Тому Стельваген наказали робити все необхідне, аби не допустити подальшого загострення. Вона запевнила їх, що найближчим часом зв’яжеться з юристом.

Пізніше ми з Еф’є обговорили, що нам слід робити з інформацією, яку надала Анья. Ми вирішили не розголошувати особистість нашого інформатора ні юристу, ні іншим членам клубу, щоби не покладати на їхні плечі ще й цю важку ношу. Нам не хотілося, щоби нашу Анью Епельбом згадували в тому ж контексті, що й Джуліана Ассанжа[58], Едварда Сноудена[59] чи Бредлі Меннінґа[60].

Мушу зізнатися, це мене трохи занепокоїло.

Четвер, 20 червня

Учора хтось вдерся до кімнати пані ван Гельдер. Вона блукала туди-сюди коридором, схлипуючи, й розповідала усім, кого зустрічала, що поки вона внизу чаювала, з шухляди тумбочки вкрали її годинник. То був весільний подарунок від її чоловіка.

Новина сколихнула усіх.

Мабуть, у злодія був ключ, адже ван Гельдер завжди замикає двері.

Пожильцям наказали замикати свої кімнати, коли вони виходять. Це стало обов’язковим ще відтоді, відколи старий пан напідпитку помилився кімнатою і ліг у чуже ліжко. Згодом законна власниця ліжка, намірившись вкладатися спати, так смикнула ковдру, що впала і зламала зап’ясток.

Зниклий годинник хоч і бездоказово, але майже із абсолютною впевненістю натякав на численних прибиральників й іншу обслугу. Ось вам думка загалу: чим темніша шкіра, тим більше підозр. І ще: «Це, мабуть, був чоловік, бо жінка такого не зробила би». Гадаю, що навіть тим, котрим за сімдесят, шкільний курс логіки не завадив би

У будь-якому разі це не покращило атмосфери.

Директорці це також не сподобалося. З надійного джерела мені стало відомо, що вона не так переймалася годинником, як репутацією закладу.

П’ятниця, 21 червня

Пережити літо! Навіть якщо воно схоже на осінь.

«Погода така, хоч накладай на себе руки!» — щонайменше тричі вигукував Беккер за чашкою кави. Після того як він сказав це втретє, Еферт промовив: «Я проведу тебе на дах, якщо бажаєш». Водночас він запропонував приглянути за гаманцем Беккера.

Наш заклад не розголошує причин смерті упокоєних. Тож самогубства просто не існує. За статистикою, упродовж останніх кількох років хоча би кілька повинні були відправитися у кращий світ самостійно. Проте будь-яка подібна інформація лише посіяла би тривогу і заронила у людські голови непотрібні думки.

Учора мене досить стривожило віддзеркалення мого власного висхлого голого тіла.

Схиляюся до думки, що люди — це справді напрочуд потворні й огидні тварини. За поодинокими винятками вони мають значно кращий вигляд в одязі, ніж без нього. Лише діти прекрасні, коли оголені. Недаремно чим старішим ти робишся, тим більше шарів одягу натягуєш на себе. І чим