Читати книгу - "№2"

— З аварії?

— Та чого зразу з аварії? Підозра на апендицит, але я невпевнений.

— Ота Леська з приймального — чокнута. Якщо нема гострої потреби — нащо по ночах госпіталізовувати людей? Зараз я доктора викличу. Ідіть назад на п’ятий поверх, там чекайте.

Поверхом нижче мені ще ніколи не було так лячно. Я опинився в оточенні безкоштовних декорацій до хоррорів, позаяк кожен-кожнісінький предмет і сам антураж уселяв якнайшвидше одужання, щоби мерщій драпати звідси світ за очі. Слово «зараз» у лікарів має особливе й безрозмірне значення, і в цьому випадку воно залежало від десерту. Старша серед медсестер підготувалася до святкування відповідально, десертів, мабуть, було кілька. Можна було атак серця отримати, коли близько другої ночі хірургічну тишу розірвав кокетливий смішок медсестрички, яку лікар, очевидно, за щось ущипнув. Лікар уже був трошки вдатий, йому це навіть пасувало, він був активного віку 30+, халат, що розвівався віялом, підкреслював статуру. Мене все почало смішити (нормальна захисна реакція у відділенні хірургії).

— Ну що, хворенький ти наш, ходи, я тебе огляну, — фамільярно, на ти, мало не по-закадичному хірург повів мене до сховку Мінотавра. Я занервував.

Доктор пішов мити руки і шукати якісь формуляри, а я в кабінеті сів на підвіконня і почав дивитися на свою нічну країну, в якій усі лікарні отакі. На серці тривога, в голові одна пошлятина, країна за вікном навіть уві сні віщує ще один стрес.

— Ми лишаємо тебе на ніч. Зранку буде заввідділенням і особисто огляне, — хірург був на куражі. Годинник повідомив, що вже 02:22.

Мене напотемки завели в палату. У ній уже є 8 пацієнтів. Кожен хропе свою канонадну мелодію. Мене поселили на вільному ліжку одразу за дверми. Двері, мабуть, часто вдаряються об бильце, тому в точці дотику якийсь геній намотав кусок шмаття, аби двері вдарялися об бильце м’яко і нечутно. Ліжко — пружинне й предковічне. Той самий геній, вочевидь, не хотів черкати хребтом підлогу, тому під матрац (жовті розводи, куди ж без них) підклав... двері, ціле полотно, тверде й буцімто ортопедичне. Принаймні не прогнешся. Сказали тихенько лягти і спати, точніше, чекати на ранкову з’яву заввідділенням.

Із боями примусивши себе бодай подрімати, я мало не злетів на рівні ноги, коли прибиральниця з порогу оголосила миття підлоги. Ганчірка була жирна й опісля себе лишала коричневі сліди. Світало. Пацієнти почали сонно піднімати свої тапки-капці-в’єтнамки. Прибиральниця була незадоволена самим фактом існування цієї лікарні і цієї палати в ній. Запах застояної води у відрі, яке не полоскалося, мабуть, із часів свого випуску, знаменувало початок звичайного буднього дня.

Заввідділенням виявився суворим, але надійним чоловіком із густою сивиною. Він помацав живіт і почав розпитувати нічну зміну про обставини потрапляння цього живота до його відділення.

— Вам робили ультразвук?

— Робили.

— Хто? Чорний?

— Перепрошую...

— Чорний робив ультразвук?

— Та ніби ні, каштанове волосся.

— Я маю на увазі негр.

— ...

— Вам негр робив ультразвук?

— Ні, точно ні.

— Зле. Щоб ви ніколи більше не потрапляли до того, хто вам учора робив ультразвук, — порадив заввідділенням, ніби госпіталізований пацієнт може сам вибирати зміну на ультразвуці. — Значить, так. Нам потрібен чорний. Вам пощастило. Якщо вчора був не він, то зараз саме його зміна. Пішли. Іти можете?

Мені аж відлягло. Наявність темношкірого в цій сірій лікарні все забарвило в яскраві тони. Ліфт переповнений, чекати його немає сенсу, бо ліфтерка керується своїми вподобаннями до цифр, тому не на всіх поверхах зупиняється. Треба знову йти на сам низ. Біля ультразвуку — не черга, а хмара людей. Кого привезли на каталках, кого на візочку — люди сиділи, стоя­ли, лежали у вузькому проході, демонструючи чудеса компактності. Але блат — це все. Заввідділенням на правах білого халата зайшов до кабінету, шепнув щось на вухо медсестрі, й уже за кілька хвилин у переповненому коридорі прозвучало моє прізвище. Уся черга зненавиділа мене. Усі солідарно побажали мені четверту стадію онкології, бажано неоперабельну. Людська злість пропікала спину впродовж усього шляху до кабінету. І дійсно — темношкірий доктор із білосніжною усмішкою і рожево-прозорими нігтями мовив чистою українською:

— Прошу лягати і задерти сорочку. Будемо шукати ваш апендицит. Отак болить?

— Ні.

— А так?

— Ні.

— Хммм. Десь далеко він у вас заховався. Це буває дуже рідко, та інколи апендикс вивертається і ховається майже біля хребта, в самому низу. Простий ультразвук його не завжди може побачити. Я зараз спробую дещо, але може заболіти. Ви не будете кричати? — темношкірий лікар давав майстер-клас професіоналізму.

— Намагатимусь.

— Зараз я буду сильно тиснути на живіт, аби поміняти розташування ваших нутрощів. Готові?

— Ок.

Йоперний театр! Щойно темношкірний лікар почав пальцювати живіт дуже глибоко — іскри посипались, у ногах колом повело.

— Є! Бачу! Ваш апендикс вистрибнув догори. Бачите? — темношкірий лікар тицяє в монітор на якусь штучку, що просто таки пульсує. — Терміново на операцію! Терміново! Прямо звідси везіть його до операційної!!

Заввідділенням почав телефонувати своїм асистентам, почався шухер, я встиг лише послати sms «мене везуть до операційної». Заввідділенням укотре утвердився в своїй вірі в вітчизняну медицину:

— Я ж казав. Нам потрібен негр.

Операція була не з легких. Мали робити глибокий надріз усіх тканин і м’язів, щоб дістатися до апендикса, що сховався якнайдалі від скальпеля. Вони встигли — відросточок так набубнявів, що до розриву лишалися лічені години. Непритомного, мене повезли до реанімації, а питання рідних «як він там?» заткнули списком усього, що необхідно купити в аптеці на цокольному поверсі. Список тягнувся на зворотню сторінку і містив навіть такі пункти, як 2 скальпелі, пачка вати і пакет латексних рукавичок, не кажучи про складні післяопераційні антибіотики й крапельниці. Ціни в цокольній аптеці виявилися удвічі вищими за звичні — додаткова доплата за безвихідь.

— Ліки принесли? — запитали в реанімації. — Де ви так довго лазили? Усе взяли? Усе за списком? Добре, давайте мені. Бувайте здорові! Тут не можна.

Через замурзане вікно-полотнище на мене післянаркозного дивилася країна-айсберг. Вона манила безкоштовним доступом до цокольних аптек із цінами, від яких неможливо втекти в конституційні права. Санітарки з великими кишенями і лікарі з загадковими усмішками почувалися повноправними царями ситуації. Мені сказали, скільки маю дати анастезіологу, бо він добрий, сам прийшов і простежив, чи пацієнт нормально виходить із наркозу. Сказали, скільки треба дати лікареві й асистенту. І головне — не забути дати нічній медсестрі, щоб вона посеред ночі вколола знеболювальне, бо інакше не