Читати книгу - "220 маршрутів"

Амадей Волинський поволі звикав до Варшави. Його вже менше дратував безугавний шум міста, що плинув над будинками удень і вночі, і часом не давав йому спати. Відстані після кількох поїздок теж помітно скоротилися, і тепер подорож до костелу Святої Трійці вже не була проблемою. Однак літний чоловік ніяк не міг змиритися із чимраз частішою відсутністю онука. Не те, що він був йому дуже для чогось потрібен. Питання більше полягало в тому, що будучи тимчасовим опікуном, він не знав, де і з ким Дарек проводить цілі дні, і це не надто тішило. А він таки не знав, і ніщо не вказувало на те, що колись про все довідається.

От і сьогодні дідусь Амадей сидів на самоті, а час минав йому за готуванням, розмовами з канаркою та розв’язуванням шарад. Він не чекав жодних гостей. Почувши дзвінок у двері, старенький був переконаний, що це його дорогий онук хоч раз повернувся вчасно. І здивувався, побачивши Кайтека.

— Добрий день. А Макар удома?

— На жаль, ні. Але ти заходь, прошу.

Кайтек трохи скривився. Та все ж зайшов до передпокою й зупинився, так ніби збирався тут і лишитись. Було помітно, що йому щось муляє.

— «Заходь» означало «проходь до кімнати». Чи до кухні, якщо тобі так більше подобається.

І далі не кажучи ні слова, Кайтек скинув на підлогу рюкзак, повісив куртку, роззувся й рушив на кухню.

— Ось і прийшов новий рік! — радісно почав дідусь.

— Новий рік... — Кайтек зітхнув і сів на табуретку.

— Ой леле, бачу, ви, юначе, нині не в гуморі! Зараз поріжу пиріг. Шоколадний. Домашній! Як то тепер кажуть? Ідеальний антидепресант?

— Я не голодний.

— Ну, але ж ти мені не відмовиш? Як у тебе справи?

— Я думаю.

Вмикаючи електричний чайник, Макарів дідусь уважно спостерігав за гостем.

— Про що?

— Який у всьому цьому сенс?

— Філософія. Цікаво, цікаво. Спробуєш пирога?

— Ви вірите в життя після смерті?

— Ти питаєш, чи вірю я в Бога?

— Можливо. Сам не знаю.

Старенький замислився. Він хотів відповісти так, щоб допомогти Кайтекові. Але він не знав, у чому полягала проблема. Інтуїція підказувала йому, що хлопцеві потрібна підтримка.

— Бачиш, Бог — це найближчий друг людини.

— Умгу.

— Мов люблячий батько, він веде нас по життю й застерігає від нерозважних учинків. Він поруч, коли в нас труднощі. Його заповіді вчать, як нам бути кращими. У нього є відповіді на всі питання. І він ніколи від нас не відвертається.

Кайтек лише пирхнув.

— Так, знаю, що ти хочеш сказати: війни, хвороби, усе це горе, що їх людство продовжує зазнавати... Однак без перспективи вічності людське життя було б обмежене до трагічного у своїй іронічності, чисто матеріального, виміру.

— Тобто ви вірите в загробне життя?

— Радше так. Хоча скажу відверто: я б не хотів мати нагоду надто швидко остаточно в цьому переконатися.

— А якби ви дізналися, що часу лишилося не дуже багато?

— Але дорогенький, я про це давно знаю! Відколи пережив перший інфаркт, двадцять років тому. Що б я зробив? Можна зробити лише одне. Але... тобі не сподобається те, що я скажу.

— Чому?

— Бо я глибоко переконаний, що жити слід так, наче попереду ще багато чудових років.

Кайтек скривився, як середа на п’ятницю, яскраво демонструючи своє несхвалення.

— Хтось мені каже: «Післязавтра ти помреш!», а я йому у відповідь: «Чхав я на це. Мені треба вчитися, бо завтра контрольна з біології»?! Це смішно!

— На перший погляд. Але подумай: ми всі повільно вмираємо. Якби ми думали лише про це, то отруїли б собі час, який лишився. А потрібно жити й насолоджуватися життям! Але це, звісно, просто спекуляції. Насправді ніхто не питає себе про таке надто часто — на щастя.

— Окрім тих, хто дійсно помирає.

Запала тиша. Амадей Волинський боявся власних припущень. Подумки він молився, щоб Кайтек розглядав це питання виключно теоретично. Молодь у такому віці захоплюється доланням меж і пошуком абсолюту. Самогубство не раз стає засобом вирішення дрібних клопотів, які дітям здаються безвихіддю. Як колишній учитель він досить часто зіштовхувався з такими ситуаціями. І вихід завжди знаходився. Хоч іноді бувало запізно.

— А як там ота справа з батьком? Тобі вдалося з ним зустрітися? — змінив тему старенький.

— Ні. Я навіть не намагався.

— Чому?

— Нащо? Це не має сенсу. Вони завжди все знають краще. Зрештою, тепер це вже не має значення. Ще трохи — і все саме вляжеться.

— У тебе з’явилася якась ідея?

— Це важко назвати «з’явилася ідея». Точніше буде «зникла перешкода».

— Зглянься на мене! Я вже стара людина! І хоч — не заперечуватиму — я люблю загадки, але це вже для мене занадто. Здаюся! Ти б не міг пояснити зрозуміліше?

— Я помираю. Простіше навряд уже можна, чи не так?

З його виразу дідусь Амадей зрозумів, що Кайтек аж ніяк не жартує. Але це було надто абсурдним, надто трагічним, надто несподіваним, щоб старий зумів стриматися й не спитати:

— Тобто?

— Ви знаєте, що таке лейкемія? Вони попросили мене вийти з кабінету, але такі речі видно з виразу обличчя. Зрештою, якби зі мною все було добре, нащо тримати це в таємниці?

«Скільки посипалося на цього хлопчака! Що