Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

пропащий навіки (ох, як добре знала про це Анжеліна!), вона виразно відчувала, що жила тільки завдяки йому: далеко від нього, збоку від нього, але тільки завдяки його існуванню як імператора. Її син загинув, а імператор у полоні! Що вона ще могла відчувати? Вокурка добрий до неї. Але чи та доброта досить велика і сильна, щоб оживити серце, мале мертве серце? Якби я була чоловіком, подумала вона. І мимоволі проказала вголос:

— Якби я була чоловіком!

— То що ти зробила б?

— Я б не дала йому піти. І пішла б разом із ним!

— Навіть від чоловіків не залежить те, що відбувається в світі великих, — сказав Вокурка. — Треба бути такою величною постаттю, як був він сам, щоб можна було щось змінити. Коли людина мала, то байдуже, це чоловік чи жінка!

Коли вони дійшли, в майстерні Вокурки, як і щодня тієї пори, було повно людей. Він не замикав своєї кімнати, тож друзі могли приходити і йти коли завгодно. Дехто стояв під дверима й розмовляв із сусідами. Вже сутеніло, а страхітливі сутінки зводили докупи самотніх і розбитих. Друзі допомогли занести речі до Ебам Поччі. Розпитували Вероніку Казимир, як тепер у палаці і чи бачила вона короля. Хтось запитав, чи знають жінки, куди тепер завезли імператора. Хтось інший відповів, що він і сам достеменно знає: в Лондон, а там йому, без сумніву, зітнуть голову. Анжеліна затремтіла. Їй здавалося, ніби їй самій оголосили смертний вирок.

— Хто сказав це? Хто сказав це? — скрикнула вона серед гамору голосів.

— Тут уже нічого не вдієш! — мовив якийсь чоловік. — Вони, великі, вирішили так.

У маленькій кімнаті зібралося повно люду. Оскільки чоловіки стояли тісненько один коло одного і сиділи на принесених подушках, стільцях, ослонах та на ліжку Вокурки, випускаючи з люльок клуби густого сірого диму, що затемнював кімнату, здавалося, ніби людей у кімнаті набагато більше і наче всі їхні обличчя однакові. Один з них, старий польський легіонер з орденом Почесного легіону на поношеному й кепсько залатаному мундирі, зі шпакуватою бородою й розпашілими щоками, дістав із кишені пляшку, сів, ковтнув чималенько і ахнув так гучно й несамовито, неначе то був вияв не задоволення, а злоби і обурення; але ж і справді: ковток горілки виманив злобу і обурення, які давно вже дрімали в його серці. Він ковтнув ще раз, бо відчував, що тепер, невдовзі, буде змушений зробити щось незвичайне. Цього просто вимагала його честь. То був старий і добросердий горлань, що вмить спалахував. Вокурка добре знав його, вони разом ходили в походи, разом стріляли, разом пиячили, їли однією ложкою, курили одну люльку. Хоч у густому димі всі обличчя були затуманені та спотворені, Вокурка помітив у очах свого приятеля, — його звали Ян Зизурак і він колись був ковалем, — давнє миготливе полум’я, яке свідчило про найвищий ступінь збудження. Вокурка боявся свого приятеля з огляду на жінок. Ебам Поччі, Анжеліна і Вероніка Казимир тихо сиділи на звільненому для них ліжку. Вони дуже боялися, але не знали чого саме. Чоловіки, горілка, яку вони пили, — кожен мав пляшку в своїй поношеній кишені, — їхні розпачливі обличчя, невтішні розмови нагнали на жінок великого страху. Проте вони не наважувались підвестися. А в коваля Зизурака після другого чималенького ковтка присутні в його очах вже не двоїлись, а десятерились. Йому ввижалося, ніби він стоїть просто неба перед численним, неймовірно численним людом, і на нього зійшов дух, дух його нещасної польської батьківщини, а також дух імператора, і обидва духи звеліли йому промовляти, й бідоласі здавалося, що він має сказати багато важливого. Він підняв обидві руки, немов для присяги, гучно попросив тиші і світла («Бо вже вечір, — пояснив він, — і я повинен бачити вас, якщо маю сказати вам щось»). У ліхтарі запалили три свічки. Ліхтар жалюгідно жеврів серед сіро-блакитного диму, і його тьмяного світла було аж ніяк не досить, щоб коваль бачив обличчя друзів. Та йому тепер здавалося, ніби він виразно бачить їх, обличчя багатьох тисяч слухачів. Він стояв просто неба, серед теплої літньої ночі, і вісім смолоскипів світили, наче вісім місяців.

— Паризький народе! — заговорив він. — Так, французький народе! Імператора Наполеона тягнуть тепер, — я отримав таємне повідомлення, — до Англії, до фортеці принца-регента, отже, до Лондона. Вже гострять сокиру, щоб відтяти йому голову. Чуєте, як дзвенить лезо? Ми жінота чи чоловіки? Імператор не покинув країну доброхіть, як писали газети. Його зрадили і затягли на корабель люди, яких він вважав за своїх найдорожчих друзів. Один генерал — я знаю їх усіх, мені соромно вимовляти перед вами його ім’я — за три години до битви виказав ворогу його плани. Зрада, зрада, всюди зрада! — Коваль замовк і випростав руку.

— Зрада, зрада! — вигукнули інші. — Він каже правду, щиру правду!

Коваль Зизурак промовляв ще довго, але його вже не слухали. То був нечисленний гурт із дванадцятьох чоловіків, але кожен з них багато випив і мало з’їв, у кожного двоїлося, а то й троїлося в очах, у душі кожного озивалися слова промови «Паризький народе!», і кожен окремо вже почувався всім французьким народом. Ніхто й не помітив, що їхній товариш уже не промовляє. Він замовк посеред промови. Всі лише відчували, що безумовно, за всяку ціну треба щось зробити. Але один з них, унтер-офіцер із Тринадцятого єгерського полку, здається, знав: єдине, що треба неодмінно зробити, — виголосити заклик, давній заклик, який він уже так часто виголошував. «Хай живе імператор!» — загорлав він. Усі відповіли йому тим самим криком. Подіставали люльки з вуст і знову приклалися до пляшок. Раптом хтось заспівав давньої пісні, під мелодію якої вони виросли і стали чоловіками та солдатами. Хрипкими голосами і п’яними серцями всі співали «Марсельєзу», пісню французького народу, пісню імператора і його битв. Над головою Зизурака розгойдався ліхтар, бряжчали шибки. Хто сидів, підхопився на ноги і співав разом із рештою. Ногами відбивали такт. Усі тупцяли на місці, але їм здавалося, ніби