Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

— Задраймо люки з цього боку. Забагато вогню на нас, — скрикнув ____________, кивнувши головою в інший бік, а тоді усміхнено додав: — Безпечніше йти через кабіну. Не хочеться знову вхопити кулю.

Я усміхнулась у відповідь і закинула ногу в кабіну. Точніше, спробувала це зробити. Біда з тим одягом! Прив’язані до талії рукави розв’язалися, верх костюма опустився, і я зачепилася за нього ногою. На півсекунди ми зустрілись очима, і я просто розсміялася, бо ситуація була геть абсурдна. _____________ гиготів, коли незграбно взяв мій костюм за те місце, що нижче від спини, і штовхнув мене у відсік.

Потім штовхнув іще раз, і я майже прокотилася по підлозі, вбираючи в себе пальне з калюж. Він заліз услід за мною. Тепер ми обоє іржали, як ідіоти. Ті-Джей, тримаючи оборону в передній частині «пташки», обернувся подивитися, чи не з’їхали ми з глузду. Може, злегка й з’їхали, бо аж заходилися реготом. Однак нам треба було трохи розслабитися.

Бійці Талібану напосіли на наш вертоліт. Довкола дзижчали кулі. Вони летіли зусібіч, а ми ще не зробили жодного пострілу. Згідно з правилами, нам треба було знати точне місце обстрілу. Може, нам і полегшало б трохи, якби ми постріляли по горах, але тоді ми витратили б набої, які знадобляться, коли таліби прийдуть по нас. Не знаючи достеменно, звідки йде ворожий вогонь, тиснути на спусковий гачок безглуздо: можна зашкодити цивільним, які, не дай Боже, з’являться на цій території. З вертольотів у повітрі теж годі побачити, звідки стріляють, бо в горах дуже багато скель і печер, які ідеально прикривають ворога.

Раптом захрипіло радіо на аварійному каналі. То озвалась одна з «Кайов»

— «Педро один-п’ять», «Шамус три-чотири». «Педро один-п’ять», увага! Ми ПНБ для дозаправляння й перезаряджання.

Хай їм чорт — вони теж нас кидають?! Без прикриття з повітря таліби переб’ють нашу маленьку команду за лічені хвилини. Тільки ракети «Кайови» тримали ворога на відстані. Пілот «Кайови» це знав напевно, бо його подальші слова були просто безумством.

— Якщо ви можете ворушити дупами, то швидко збирайтеся. Ми пролетимо повз вас і підхопимо на шасі.

Я подивилася на згорбленого над радіостанцією Ті-Джея, щоб переконатися, що мені не вчулося. На шасі? Це Афганістан, а не Голлівуд. «Кайови» не приземляються на бойовищі й не перевозять пілотів на шасі. У них немає додаткових сидінь, і їм не вистачить потужності на додаткову вагу, особливо в таку спеку. Але, може, їхня вага стала менша, бо в них поменшало пального й набоїв?.. А як же наші пацієнти?

— Відмова. Нас забагато. Маємо трьох поранених.

— Прийнято, «Педро один-п’ять», — сказав пілот «Кайови». — «Педро один-шість» приземлиться й забере ПРів та поранених.

Нарешті. Наш вертоліт-побратим таки спуститься. Спочатку «Кайови» заберуть екіпаж на шасі, а решта людей полетить на «Педро-16». Це може спрацювати.

— Першим на вихід екіпаж, — сказав _____________. — Ем-Джей, ви зі стрільцем стрибаєте на першу «Кайову».

— Нізащо, — запротестувала я.

Я не хотіла кидати інших. Потім прикусила язика. ___________________ був головним у ПРів. Технічно нами командував Джордж, але він ніколи не піддав би сумніву накази _________. Тактичне керівництво лягло на плечі _____________, щойно ми почали працювати як наземні війська. Не можна було сперечатися з його рішеннями просто тому, що я не бажала евакуюватися першою.

Хоч як мені не хотілося кидати команду, я ледве не заверещала з радості, помітивши, що два армійські вертольоти підлітають ближче, щоб забрати нас. Це було найпрекрасніше з того, що я бачила в житті. Я повернулася до ____________ і почала відстібати від рятувального жилета магазини з патронами й воду. Тепер йому вони були потрібніші.

— Це не круто, чуваче, — сказала я. — Я хочу лишитися тут, з вами, аж поки з’явиться шанс вибратися всім.

Ми з Джорджем перезирнулись. Я бачила, що й він відчуває те саме, але на землі головними ставали ПРи, тож заради спільної справи я мала слухатися їхніх наказів.

____________ засміявся, беручи мою амуніцію.

— Побачимося в Кандагарі, — мовив він.

Я проковтнула свою гордість і повернулася до армійського вертольота. Один магазин про всяк випадок я лишила собі: ану ж нам з «Кайовою» доведеться ще раз незаплановано «приземлитися»? Інший ПР пристебнув мені до пояса витяжний шнур, щоб я могла причепитися до шасі «Кайови». Мандрівочка буде хистка.

Попри рани, я не відчувала болю. Очевидно, завдяки адреналіну. Разом з Ті-Джеєм ми побігли до «Кайови». Коли Ті-Джей показав, на який бік вертольота планує стрибати, я кивнула.

У ту мить я про це не згадала, однак лишила там дещо зі своїх речей, зокрема прапор. Уперше я йшла в бій без чарівного амулета, але нам з Ті-Джеєм треба було летіти впорожні. І хоч ми кинули наш рідний вертоліт, я була рада, що сідаю на новий. Ми зігнулися під лопатями робочого гвинта й посунулися до протилежних шасі, щоб не збити «пташці» баланс. Я поставила праву ногу на шасі й перекинула ліву, щоб сісти на металеву підвіску, яка йде від фюзеляжу до ракетного блока, а потім прихилилася спиною до вертольота й зачепила гвинтівку за гондолу двигуна.

Перш ніж ми злетіли, я кинула очима на нашу поламану «пташку». ПРи винесли назовні двох із трьох поранених і готувалися повантажити їх на борт побратима. «Педро-16» щойно приземлився метрів за дев’яносто від них — на відстані, яку треба