Читати книгу - "Руїни бога"

— Так точно, командире.

— А лівий двигун досі барахлить, командире, — повідомив Норман Бест.

Вогник на вказівнику тиску палива із лише йому знаних причин мигав цілий рейд. Це був саме той двигун, через який вони не змогли злетіти вчасно, і Норман вже якийсь час підозріло до нього прислухався. Ну й добре, що вони затрималися, сказав Вік Беннет. Він — це він-бо! — якимось дивом примудрився забути свій амулет, але переконав водійку з жіночого допоміжного загону, яка підвозила їх до злітної смуги, зганяти до казарми по талісман, доки наземна команда приводила примхливий двигун до тями. То неоспівані герої «гаєчного полку» — авіамеханіки, слюсарі, техніки. Ці сержанти чи й просто рядові трудилися день і ніч, у дощ і сніг. Вони махали їм на прощання й вітали тих, хто повертався. Інколи вони не спали цілу ніч, чекаючи на безпечне повернення «свого» літака. У них амулетів не було, вони просто по-діловому тисли всім руки перед відльотом і казали — «Ну, до зустрічі вранці».

Амулет Віка Беннета — червоні атласні трусики нареченої, вищезгаданої Ліл. Вік акуратно складав «спіднє», як він казав, і клав у кишеню бойової форми перед кожним вильотом.

— Якщо доживемо до його весілля, — сказав Кіт, — то я знаю, про що ми всі думатимемо, коли молода у церкві зашаріється.

— Це я зашаріюся, — сказав Кенні Нільсон.

Усе залежало від удачі.

— Ніяка удача не панія, — примовляв Кіт, — звичайнісінька собі хвойда.

Забобонів на базі не бракувало. Чи не в кожного в ескадрильї був якийсь талісман — як не локон, то іконка святого Христофора, як не гральна карта, то кроляча лапка, яким узагалі не було ліку. Один старший сержант завжди співав «La Donna è Mobile», надягаючи форму для польотів, а інший завжди надягав спершу лівий черевик, а потім — правий. Якщо він випадково першим надягав правий черевик, то мусив роздягатися й починати все спочатку. Він пережив війну, а той, що співав «La Donna è Mobile» — ні. Не пережили її й сотні інших солдатів із дивними обрядами й амулетами. Ім’я загиблих було легіон: у богів свої таємні плани.

У Кіта амулетів не було — він стверджував, що ціла його родина була «ліві двері справа», то й удача мала діяти задом наперед: все в нього «було б гаразд», навіть якби він пройшов під драбиною, а шлях йому перебіг тузин чорних кішок. Він походив із ірландських циган, яких депортували до Австралії як волоцюг.

— Мабуть, вони й не були, власне, циганами. Просто собі волоцюги й бурлаки.

Кенні Нілсон був наймолодшим із десяти дітей, їхнім «мізинчиком». Його амулет — обшарпане чорне кошеня, яке незграбно скрутила з повсті якась із його орди племінниць. Це жалюгідне створіння виглядало так, мовби значну частину свого життя провело у пащі пса.

А талісманом Тедді, звісно, став срібний заєць, подарований Урсулою, — спершу він ставився до нього з нехлюйською байдужістю, але тепер перед кожним вильотом обережно клав до кишені бойової форми, просто над серцем. Він мимоволі виробив цілий ритуал: торкався зайця, як святині, перед злетом і після посадки, ніби молився чи дякував. Звісно, він його не відчував крізь дубльонку і надувну рятувальну куртку, але точно знав, що заєць там і мовчки робить все, аби порятувати йому життя.

Вони похмуро валандалися при літаку, чекаючи, доки водійка привезе Віка назад. Джордж Карр, як завжди, гриз свій пайок шоколаду. Решта відкладала шоколад на потім, але Джордж вирішив, що може загинути, «й так солоденького і не скуштувати». Коли ріс у Ланкаширі, то шоколадом ласував нечасто.

Вони викурили по останній цигарці за наступні годин шість, спорожнили сечові міхури на хвіст «Ц-Цукру» і похмуро втупилися в землю. Навіть зазвичай балакучий шотландець стих. Бідолашний другий пілот виглядав так, мовби сходив на ешафот.

— Це вони завжди так? — пошепки спитав він у Тедді.

Не міг же Тедді сказати бідоласі: «Вони певні, що сьогодні накладуть головою»? Тож вирішив зіпсувати репутацію екіпажу й заявив:

— Ні, просто похмурі лайдаки.

Того ранку Тедді отримав листа від Урсули. Нічого серйозного, але наприкінці вона спитала: «Ти як?» — сестра вклала у ці два лаконічні односкладові слова стільки почуттів, що вони аж здіймалися зі сторінки й розгорталися у щось більше і глибше. «Тут все ок, — написав він так само лаконічно, а тоді докинув підбадьорливий дар слова аж на три склади: — Ти не хвилюйся».

Він попросив дівчину з допоміжного жіночого загону — пакувальницю парашутів на ім'я Неллі Джордан, якій він був небайдужий, — надіслати листа. Усі жінки на базі балували Тедді — мабуть, виключно тому, що він протримався довше, ніж більшість. Лист треба було надіслати, щоб він не завалявся бува у шафці, якщо Тедді не повернеться. Таких листів у Тедді було три: один для матері, один для Урсули, один для Ненсі. Вони всі були приблизно однакові: він їх любить, нехай його не оплакують, бо він загинув за те, у що вірив, а їм треба жити далі, саме цього він би хотів. І таке інше. На його думку, ця остання одностороння кореспонденція — не місце для філософських роздумів. Чи, як на те пішло, для правди. Дивно писати про себе у майбутньому, в якому тебе не існує, — така от метафізична заковика.

Якщо він загине, то хтось із комітету з адаптації — ото вже евфемізм — прийде і швидко розбере його речі. Усе, що змусило б його мати чи дружину задуматися (непристойні світлини, листи до іншої жінки чи гумові вироби), кидали в інший пакет. У Тедді не було переступів, які потрібно приховати, чи вони бодай не лишали по собі матеріальних доказів. Інколи він задумувався, що сталося з речами, які зазнали цензури на благо, — цікаво, їх просто викидали чи десь був склад небажаних таємниць? Він так ніколи й не дізнався, що з ними відбувалося насправді.

Наступного року, коли пішов його другий строк, Тедді випадково натрапив на склад, забитий формами для польоту. Спершу був подумав, що це форми на заміну, але потім придивився уважніше і побачив на них нашивки, стрічки й медалі — і тоді зрозумів, що їх зняли з поранених чи загиблих. Ці порожні форми подарували б йому поетичний образ, але він зрікся