Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

З літаками я вже трохи розібрався: вони прилітали й зникали в одному напрямку. Отже, там земля. Тепер я знав, куди мушу плисти. Але як це зробити? Як би не просунувся пліт за ніч, однаково до берега було ще надто далеко. Я знав, де берег, але не відав, скільки часу треба гребти, а сонце вже підпалювало шкіру, і шлунок зводило від голоду. Та найбільше мучила спрага. І дедалі важче ставало дихати.

О дванадцятій тридцять п’ять — я навіть не помітив, коли саме він виник, — великий чорний літак, пристосований для приводнення, ревучи, пролетів наді мною. Серце моє закалатало. Я добре його розгледів. День видався ясний, я виразно бачив навіть голову пілота, що висунувся, з кабіни, обдивляючись море в чорний бінокль. Він пролетів так низько, так близько від мене, що мало не зачепив своїми пропелерами. Я чудово бачив напис на крилах: це був літак морської прикордонної охорони зони каналу.

Коли він зник над Карібським морем, я ні на хвилину не сумнівався, що пілот з біноклем помітив, як я вимахував сорочкою. “Мене знайшли!” — вигукував я, все ще махаючи сорочкою. Ошалілий від щастя, я стрибав на плоту.

Не минуло й п’яти хвилин, як той самий чорний літак повернувся: він летів у зворотному напрямку на тій же висоті. Летів, нахилившись на ліве крило, і з того боку я ще раз побачив у віконці пілота, котрий дивився в бінокль на море. Я знову став махати сорочкою. Тепер я робив це без відчаю. Вимахував спокійно, наче не благав про допомогу, а вдячно вітав людей, які мене розшукали.

Літак ближчав, й здалося, ніби він втрачає висоту. Якусь мить летів прямо, майже торкаючись води. Я гадав, що літак приводнився, і вже намірявся гребти до нього. Та він одразу почав набирати висоту, розвернувся і втретє пролетів над моєю головою. Я й тепер не вимахував розпачливо сорочкою. Зачекав, коли він буде точно над плотом. Коротко просигналив, певний, що літак опускатиметься дедалі нижче. Та сталося несподіване: він швидко набрав висоту й зник там, звідки з’явився. Я був певен, що мене помітили. Вони не могли мене не помітити, бо пролітали дуже низько і якраз над плотом. Заспокоївшись, я, щасливий і безтурботний, усівся чекати.

Чекав цілу годину. Зробив важливий висновок: перші літаки прилітали, безумовно, з боку Картахени. А чорний літак подався в бік Панами. Я підрахував, що коли кермуватиму прямо, трохи відхилившись від напрямку вітру, то незабаром дістануся до берега поблизу Толу.[12] Це була точка приблизно посередині між пунктами, звідки з’являлися літаки.

За моїми підрахунками протягом години мене повинні були врятувати. Та минула година, а в чистому й абсолютно спокійному морі не відбувалося ніяких змін. Збігло ще дві години. І ще дві, впродовж яких я незворушно сидів на борту. Напружено, побоюючись зморгнути, вдивлявся в море. О п’ятій сонце почало схилятися надвечір. Я все ще не втрачав надії, хоча й занепокоївся. Був певен, що з чорного літака мене помітили, проте не міг пояснити, чому це через стільки часу по мене ніхто не прилетів. В горлі пересохло. Дихати ставало щодалі важче. Я розгублено спостерігав обрій, коли раптом ні з того ні з сього підстрибнув і впав на середину плота. Повільно, наче переслідуючи жертву, вздовж плота промайнув акулячий плавник.

Це була перша тварина, яку я побачив після майже тридцятигодинного перебування на плоту. Акулячий плавник викликає жах, бо всім відома хижість цієї тварини. Та, щиро кажучи, ніщо не здається таким миролюбним, як акулячий плавник. Ніби це й не частка тварини, надто хижої. Плавник зелений і шерхкий, немов кора дерева. Дивлячись, як він пропливає біля самісінького плота, я навіть відчув свіжий і трохи гіркуватий запах кори. Годинник показував кілька хвилин по п’ятій. Море на заході було погідне. Інші акули спокійно наблизилися до плота й полювали поки зовсім не посутеніло. Жодний вогник не засвітився, та я відчував, як вони колують у темряві, краючи морську гладінь лезами своїх плавників.

Відтоді я більше не сідав на борту плота після п’ятої. Завтра, післязавтра і через чотири дні мав уже доволі досвіду й знав, що акули тварини пунктуальні: вони з’являлися одразу після п’ятої і зникали, коли спадала темрява.

На заході сонця прозора глибінь моря справляє надзвичайне враження. Різнобарвні риби наближалися до плота. Величезні жовті й зелені риби, смугасті синьо-червоні рибки, круглі, маленькі супроводжували пліт до сутінків. Раптом влучала металевою блискавкою акула, збурена вода червоніла від крові, і шматки роздертої риби ще якусь мить плавали біля плота. І тоді сила-силенна маленьких рибок кидалися на рештки жертви. В такі хвилини я продав би душу за найменший шматочок недоїдків акули. Настала моя друга ніч у морі. Ніч, повна голоду, спраги, розпачу. Я відчував себе покинутим, адже вперто покладав надії на літаки. І тільки тепер упевнився, що врятувати мене можуть лише власна воля й сили, що залишилися.

Мене здивувала одна обставина: я відчував слабкість, але не виснаження. Майже сорок годин не пив, не їв, більше двох діб не спав, бо вночі напередодні катастрофи стояв на вахті. А проте ще міг гребти.

Знову став шукати у небі Малу Ведмедицю. Втупився в неї і почав гребти. Вітер дув не в тому напрямку, куди я мав кермувати, щоб Мала Ведмедиця була в мене точно по курсу. О десятій вечора я закріпив два весла і запрацював ними. Спершу мої порухи були сповнені відчаю. Згодом я заспокоївся й гріб, задивившись на Малу Ведмедицю, яка, на мою думку, мерехтіла якраз над Серро-де-ла-Попа.

Вода шуміла, і я знав, що рухаюся вперед. Втомившись, схрещував весла й схиляв голову, щоб перепочити. Потім знову налягав на весла — з новою силою й новою надією. Опівночі я все ще продовжував гребти.

Близько другої години ночі я відчув себе повністю висотаним. Схрестив весла й спробував заснути. Голод не мучив мене. Тільки спрага. Я так втомився, що схилив голову на весло, приготувавшись умерти. І раптом уздрів матроса Хайме Манхарреса: той сидів на палубі есмінця, пальцем показуючи мені курс на порт. Хайме Манхаррес, родом із Боготи, був одним із найдавніших моїх приятелів