Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Із повідомлень вінничан Сіркові стало ясно, що гетьман Павло, «маючи чиненнє із непокірними запорозькими полками», під впливом шляхти вирішив їх передислокувати в інше місце, наприклад в Ржищів, не передбачаючи, що вони, не затримуючись, підуть до Сірка в Базавлук. Отож Павло Тетеря, на свою радість, позбувся таким робом Сірка як полковника вінницького й кальницького, догодивши тим полякам...

Не шкодуючи за тим, що сталося, Сірко, поряд із турботами про влаштування прибулого війська, був заворожений гінкою, як сарна, витонченою і виточеною, «уже в тяжі», з чарівним світлом в очах, дружиною Лавра Гафійкою, як той приправив її до батьків у Великий Луг. Щеміло серце за Настку, а відтак мозолилась душа невідомістю дій Якима, Хоми і Проця, посланих з «нешпетним» дорученням до візира. Між гуртиком жіноцтва та дітвори, що прибули при війську, Гафійка виділялася і красою, і викличною статністю та привітністю, а Сірка обдала таким сонячним поглядом, що він аж позаздрив своєму колишньому джурі. Але події й клопоти швидко заполонили його іншим, не особистим.

На початку березоля хан Мухаммед-Гірей несподівано привів, як достеменно розвідала Турлюнова сотня, понад сто тисяч ординського війська, потай з'єднавшись із ногаями та буджаками під Ені-Дунею-фортецею та Хаджі-беєм. А вже в кінці березоля, палячи все на путі й грабуючи, хан був аж під Торговицею, звідки розпустив свої чамбули по Уманщині, Корсунщині, Білоцерківщині і Чигиринщині, людоловлячи. Вінниччину він обійшов, бо не відав, як потім з'ясувалося, що там уже немає Сіркових полків.

«На пні руйнується край, ваша світлість,— писав Тетеря крулеві, просячи через коронного гетьмана Миколу Пражмовського переводу орди на Лівобіччя,— пустошиться земля, стаючи безлюдною погорільщиною...»

Внебарі Сірко дізнався, що Павло Тетеря в присутності Юрія заключив із ханом в ординському стійбищі Конаці на Гнилому Тікичі Ставищенський трактат про «дружбу, приязнь та спільний похід на визволення Лівобіччя і всіх Слобідських земель України від царсько-боярських загарбництв». У сьомому пункті цього трактату хан давав поклятьбу: «...Обіцяю віднині цим боком Дніпра (то пак Правобіччям!) ніколи не ходити в походи з ордою, а лиш степом та Самарською сакмою по Лівобіччю...»

На Січі, в кошах, скупчилося вже понад двадцять тисяч козацтва. Кошовий Іванець Брюх відбув знову в Батурин, лишивши наказним Сацька Туровця, хоч насправді кошовим у всьому Великолужжі козацтво вважало Сірка, бо не Туровець кинув клич «ошанцьовуватись по всьому краї аж до степу» і не під Туровцем були ті двадцять тисяч Запорозького Війська, не Туровець був головним чільцем при посвяті церкви-храму і не Сацько керував будовою стаєнь та переправ на Базавлуці.

І поки Сірко ошанцьовував, як писали польські хроністи, Запорозьку республіку, гетьман Тетеря в обозі зі свояком Юрієм, вийшовши із Черкас, і хан з ордою і з полком польських драгунів-драбантів — із Ржищева, обходячи фортечні міста, пішли з боями на Ніжин, назустріч царському війську, очоленому воєводою Бутурліним та Лобановим-Ростовським, де зітнулися з козацькими загонами Золотаренка, Богуна, Терещенка, Засядька, Забіли і де, із-за відмови козацтва іти на братовбивчу бійку під царськими та боярськими штандартами, царські війська були наголову розбиті в Путивльському, Сіверському, Карачевському, Кожарицькому, Фатезькому, Обонянському та інших повітах, бо викітне й осідле слобідське населення, спробувавши царських пільг від бояр, приймало Євраха та Тетерю як Богданових наслідців, а хана, що заборонив орді тут людоловити,— як звільнювача від царських посіпак.

Дізнавшись про повну поразку і розгром своїх військ, велике скупчення ворожих татаро-козацьких (до них приєдналося чимало місцевих) і польських військ під зверхністю литовського гетьмана Яна Сапеги, які дійшли аж за Вязьму, цар послав гінця з листом до Юрія, мовби й не відаючи, що гетьманом був Тетеря, в якому згоджувався на мир і визнавав помежжя незалежної України «в Позадебрянщині, Обоянщині, Грем'яччині, Липеччині, Борисоглібщині та всіх іних слобідських землях» при умові, що він, Юрій Хмельницький, вижене із Малої Русії ляхів і всіх аґарян або хоч би відколеться від них. Згоджувався цар і в листі до гетьмана Сапеги «на помежжя з Литвою поза Смоленщиною», коли той «згодиться покласти мир»!

Перемога Тетері з Юрієм і ханом, запевнення царя, що визнає визначені переможцями помежжя, відмова хана від людоловства, обхід ним укріплених міст у Лівобіччі, нехіть козаків воювати під царськими штандартами проти своїх братів мали неабиякий вплив на Січ та особисто на Сірка. Знаючи, що в Москві ще не покінчено з мідним бунтом, іде гризня між воєводами за старшинство родів, боротьба за вплив на царя, не вирішена доля Астрахані, і тому вірив як царським обіцянкам, так і можливості укладення миру між переможцями і переможеним.

Та, згоджуючись на помежжя і спинивши тим самим наступ ворожих військ, цар не поспішав підписувати мир чи бодай висилати своє сольство як до Юрія, так і до Сапеги, натомість спішно розіслав повсюдно розстриг і іних служивих людців із чутками, що для козаків цар хоче раю, в Ханстві уже панують донці, турецький султан, невдоволений Мухаммед-Гіреєм з-за того, що той не людоловить в Урусії, і призначив уже нового хана, а круль із царем потаємно склали ряд і проти Урусії, і проти хана, і навіть проти Сапеги.

І ті чутки, діставши аж Січі, зробили свою справу — козаки стали вимагати від Тетері повороту додому, ординці від хана — ясирства, і Тетеря не зміг використати скрутного царського становища й примусити його відмовитися від усіх дотеперішніх трактатів України з Московщиною.

Сіркові ж, та й не лише йому, приєднання до Юрія і Тетері лівобічних полків на чолі із Сомком, що зробили армію більшою за ординську і польську разом, говорило про те, що коли б прилучити до них ще й тридцятитисячну січову,