Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

вікарієм ми домовилися зустрітися на вулиці Зарванській, якраз навпроти невеличкої затишної кав’яреньки. Я обрала це місце невипадково і навіть дещо з егоїстичних міркувань. Отець Люк одного разу вже не дотримав слова, тож якщо у нього раптом зміняться плани, мені не доведеться далеко повертатися додому. Тут, на Зарванській, розташовувалися гарненькі будиночки «під старовину», в яких зазвичай зупинялися приїжджі, аби не завдавати собі клопотів готельною метушнею. В одному з них, якраз навпроти кав’ярні, я винаймала своє помешкання.

Ще на світанні випав перший сніг, і ранковий приморозок дозволив йому залишитися на тротуарах і бруківці пухкою білою ковдрою. Аби не змушувати отця Люка чекати на мене, я вирішила цього разу все-таки повірити у його пунктуальність і спустилася на п’ять хвилин раніше. Однак минали хвилина за хвилиною, а отця Люка все не було.

Що за невихованість? І скільки можна змушувати себе чекати? Однак десять хвилин ввічливості давно минули, і я, ледь стримуючи роздратування, відчула, що, стоячи на місці, починаю мерзнути навіть у теплих чобітках. Зрештою, можна було просто піти додому, але філіжанка гарячої кави могла ще задобрити мій зіпсований очікуванням настрій. Тож я вже зібралася попрямувати до кав’ярні, коли раптом підбори зрадницьки ковзнули по вкритій снігом ожеледі, тіло втратило рівновагу. Ще мить, — і я б добряче впала, та хтось міцно схопив мене й втримав на ногах.

— Вибачте мені, заради Бога! Я змусив Вас чекати на холоді, мені дуже соромно! — прозвучав над вухом знайомий голос.

Мало не підстрибнувши від несподіванки, я рвучко повернулася. Таке видовище було варте мого очікування. Переді мною стояв отець Люк... Проте отцем його назвати було ще складніше, ніж тоді, під час його появи у підвалі архіву.

Високий, русявий, стрункий, із привітною посмішкою, він мало чим нагадував очкарика-вікарія з костелу. Окуляри тепер видавалися модною забаганкою, елементом стильного образу, якби вікарій не був таким природнім у своєму короткому сірому пальто, картатому шарфі вузлом і теплій сірій кепці на голові. Так, у француза елегантності не відбереш, навіть коли цей француз — католицький священик.

— Моє запізнення не має виправдань, Едіто, але все ж я спробую пояснити, — проказав він скоромовкою. — В останню мить робітники привезли різдвяний вертеп, і я мусив допомогти нашим ченцям розкласти конструкцію на подвір’ї костелу. Ще раз прошу — пробачте!

Я не знала, що й відповісти, тільки подивилася на отця Люка, відчувши дивну радість від його появи.

— Ви ж, певно, зовсім замерзли. Може вип’ємо по горнятку кави? — наче відгадавши моє недавнє бажання, він втягнув носом повітря. — Пахне Різдвом!

Озирнувся.

— Ви ж казали, десь тут має бути кав’ярня!

Я не встигла заперечити чи погодитися, бо він схопив мене за руку і, не чекаючи відповіді, як людина, що звикла сама приймати рішення, повів за собою до дверей кав’ярні, з яких і справді виривався на морозяну вулицю божевільний різдвяний аромат кави, кориці та шоколаду.

Всередині було порожньо. У вихідний день сюди мало хто зранку ходив кавувати. Незважаючи на те, що Кам’янець був містом, де, ймовірно, турки вперше заварили каву на українських теренах, культура й традиції її споживання були не такими популярними, як у Львові. Прикро... Совєти спромоглися свого часу позбавити місто не лише місцевої інтелігенції, але й такої цілком буржуазної звички, як ранкові кавування поза домом. Ця думка знову нагадала мені про смершівця Люблінського, його папку з документами та картини у вітальні пані Зірки.

В повітрі кав’ярні витало все те ж солодке кавове божевілля, переплетене з тужливим голосом Шарля Азнавура.

Вітрина кав’ярні, прикрашена ялиновими гілками та мерехтливими гірляндами, спокушала чудернацькими тістечками, трюфелями у золотих і срібних обгортках та зацукрованими кільцями помаранчів. Отець Люк знову кумедно втягнув носом повітря і змовницьки глянув на мене.

— Обожнюю цей аромат! Присядемо? — він вказав на затишне місце біля вікна, обережно повертаючи мене за плечі. Прийняв моє пальто, зняв своє і примостився навпроти. Тепер я побачила, що під його елегантним «цивільним» одягом був знайомий мені чорний жакет і чорна сорочка з традиційною колораткою.

— Я маю впевнитися, що Ви не сердитеся на мене, Едіто! — винувато проказав він. — Повірте, я запізнився не навмисне!

— Вже не серджуся, — посмішка сама зрадницьки з’явилася на губах. Хіба на нього взагалі можна розсердитися? — Відверто кажучи, я вже було почала думати, що це погана ідея — вирушати на екскурсію містом такого холодного дня і Ви просто передумали! — відповіла неспішно.

— Ні, звичайно, ні в якому разі. Та й день сьогодні прекрасний! — отець Люк глянув у вікно. — Гарний початок зими! Я люблю зиму! В Нормандії, звідки я родом, сніг довго не тримається або й зовсім не випадає. Зате там буяють цвітом нескінчені яблуневі сади. То Ви будете пити каву чи, може, чай? — поцікавився він із чисто французькою галантністю.

— Каву, — відповіла я. — Без молока і з кардамоном.

Дівчина-офіціантка вже стояла поряд і здивовано переводила свій погляд то на мене, то на отця Люка, точніше, на білий прямокутник його колоратки.

— Дві кави, будьте ласкаві, цукор окремо і смачне тістечко для дами, — проказав Люк, не звертаючи уваги на мої заперечення щодо тістечка. Дівчина записала замовлення і поспішила до барної стійки.

— Я постую, — розвів руками отець Люк. — Адвент. Але Ви, якщо не дотримуєтеся посту, то не смійте відмовлятися! Сьогодні 13 грудня, День