Читати книгу - "Меч Арея"

— Жаль за дідом розбирає? — нахилився до нього Борислав, і князь не міг зрозуміти, чи він і досі кепкує, чи таки мовить щиро. Але не знати нащо відповів, наче виправдовувався:

— Та ні... Подумав єсмь тільки, чи... не правійші за нас... греки.

— Я ж виджу... — буркнув Борислав, теж, власне, нічого не повівши. Богдан усміхнувся й знову глянув на мерця, й йому здалося, що мрець також усміхається.

— Не нашого то розуму діло, — обізвався по часі Борислав. — Як усі, так і ми робім, бо ж инак тільки голова тріщати-йме.

В сьому вже була частка правди, й вона трохи розважила Богдана. Великий князь прислухався до стишених розмов і линув собі меду зі дзбанка. Так тривало ж, одначе, недовго. Випитий мед потроху розв'язував язики, голоси дужчали й спліталися в суцільне переплетиво, поминальники вже гомоніли не тільки сусіда з сусідою, а й через одного, тоді навкіс, а далі знявся справжній торг, і згодом хтось, не дуже сміливо, закинув, що небіжчик любив і випити, й попоїсти, й поспівати, а далі затяг упівголоса пісню. Та коли подав півголоса, мусиш показувати й увесь, і пісня заполонила потроху всенький горб.

— Так і в нас тризну чинять!, — звеселілими очима повідомив один з деревлян. — Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!

— Нє, так тризну правимо тільки ми, сіври!

Богдан, уже розважений, сам до себе всміхнувся. В його вухах бринів різномовний гамір, і йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть, аж тепер домігся єдності всіх україн своєї землі. Тирзна, тризна й терзання... Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупі.

Так минула тризна.

Четвертого дня під човном було викопано глибоку яму, й корсту з небіжчиком, прикривши мережаним віком, пустили в землю й закотили колодками. В холодній ямі, прикиданий лапками борини, Рогволод лежав до дев'ятин, усі ті дні й ночі коло його останньої хижі горів вогонь і стояла сторожа, бо вогню й меча бояться всі, навіть злі духи. Дев'ятого ж дня почалася дев'ятизна, жінки заходилися плакати й голосити ще від ґанку княжого всиротілого терема, натовп ріс і ріс, до нього пристали й чоловіки. Повторили те саме, що й на третини, хоч закінчилось інакше.

В обід навколо гори з княжою могилою зібралося душ із двісті комонників. Були й молоді, й старші, й геть підстаркуваті, зате під кожним вигравав добрий кінь. Серед вершників мелькала й цибата постать велійого болярина Борислава, крутивсь і присадкуватий Вишата, й мало не всі можі Рогволодові, й багато Богданових. Один пішець провів сулицею довгу різу, й комонники поставали на ній. Тоді той самий розпорядник почав широким кроком віддалятись у бік Соляного шляху, що подекуди лищав проти сонця вкоченою колією. Йшов довго й ще довше вертався, й коні нетерпляче тупцювалися під вершниками, збентежені таким стоянням, биті мухами й ґедзями. Не знати хто дав знак, Богдан того не чув, бо лишався стояти на пагорбі, й комонники рушили вскач, галасуючи й здіймаючи по собі хмари пилу. Вони потроху розтягалися й розтягались, нарешті визначилася передня купа десятка у півтора, яка неслась до Соляного шляху. Десь там, на різних відстанях, стояли довгі віхи, під віхами ж маленькі горнятка. Маленькі, але таки різної величини, й у кожному лежала різна кількість золотих і срібних номизм, руських гривен та прикрас: у найближчому горняті найменше, в найдальшому — найбільше.

Комонники гнали й гнали, вже й криків їхніх не чути було, й не тільки через поважну відстань, а й через гамір, що панував на горбі. Кожен мав свого влюбленця й підбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всі гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарешті комонники поставали коло самого Соляного шляху, а потім повернули коней назад. Попереду вигарцьовували переможці, тримаючи коло грудей череп'яні горщечки, по вінця чи по поясочок виповнені коштовностями. Богдан вірив і не вірив: першим виступав на коні Вишата. Забувши, чого стоїть на сьому пагорі, Великий князь пустився бігти йому назустріч, але десь на півдорозі схаменувся. Вишата помітив Гатила й припустив до нього.

— О! — похвалився він, простягаючи князеві звойовану нагороду.

— Перший? — поспитав Богдан, і Вишата відповів широкою усмішкою.

Прискакав і велій київський болярин. Він реготав і шкірив до старого конюшого зуби.

— Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого літа по князеві переставлялося.

Богдан мов сказився. Йому було добре відомо, що Борислав любить його щиро й віддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом, але такі слова раптом допекли, й він гримнув:

— Смерті моєї захтів єси?

Борислав розгублено всміхнувся, Богданові теж стало соромно за той недоречний спалах люті й за невиправданий докір, але щось ніби штрикало його під ребра, бо людина не завжди робить і каже те, що думає й що їй на душі.

— Й він хтів моєї смерті — й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бік, де височіла нова, свіжозрубана теремниця о трьох стінах. І сього вже й поготів чинити не слід було, та біси завжди знаходять шпарку до людської душі, навкруг нава ж їх багато — безліч.

— Пощо речеш так, Гатиле? — з болем озвався Борислав. — Що зводиш на мене?..

Великому князеві стало геть соромно, й той сором ще дужче допікав йому. Він тріпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його між очі, й швидко побравсь угору, до могили. Тоді 'передумав і почав спускатися в бік стольного городу Витичева.

Більше він і не був на похороні. Сталося непередбачене. Чернегівський князь Божівой, чільник усієї Сіврської україни, зненацька почав гуртувати рать. До чого ті полки призначалися — того ніхто не знав, Божівой теж нікому нічого не казав і нікому не погрожував, але Богдан мусив поспішати до Залозного шляху за городом Києвим. Коли чернегівському князеві спало на думку щось лихе, його треба випередити.

Старці землі Сіврської, навіть чернегівські нарочиті, нічого сказати не могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на північ, лишивши посадником у стольному Витичеві свого великого болярина Борислава. Сим він убивав двох зайців: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що в його відсутність у стольному городі все буде гаразд.

Борислав розуміюче всміхнувсь, але не проминув дати здачі Великому князеві:

— Мислиш, я вже-м розівчився й