Читати книгу - "Намір!"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Точно. Може, закуриш?
– Ні, дякую. Більше не палю.
Тимко виявився надивовижу приємним чоловіком, розмовляти з яким було чистою насолодою. Попри те, що наші розмови були геть ні про що, поки ми брели в село, вони собі лилися та й лилися. Нижчий за мене, зі слідами щетини, на холоді Тимко виглядав досить свіжо, але загальний червоний фон обличчя нагадував не рум’янець, а запойний угар.
– А мене, вобше-то, нині звільнили, – з дитячою щирістю зізнався Тимко.
– А шо так?
– Та-а-а там… троха тойво. Троха не ходив. На халтурку їздив. Ну і тойво. З бригадою там троха.
– Пили-сьте по трошки, – підказую.
– Но ясно. По трошки, сильно так нє. В нас на роботі як? Ідеш в отпуск – став одбувне. Приходиш з отпуску – став прибувне. Кінець місяця – скидаємся. Ну, по п’ятницях, то так само собою, бо робочий тиждень ся скінчив. Ше троха в четвер буває. По середах нє, бо то піст. У понеділок то хіба як дуже вже після неділі.
– А в неділю шо?
– Ге! Та в неділю празник!
– А у вівторок?
– У вівторок то тільки Йосько Процик може. Я би вже не витерпів.
– А жінка не свариться?
– Ей там, – махнув він. – Не маю жінки. Сам сплю, сам гуляю. Знаєш, як то є.
– А де живете, пане майстер? – на Тимка таке шанобливе звертання діяло магічно. Він жвавішав і говорив із великою охотою.
– Та ото вже ніде не живу. Жив би в Йоська, але ми з ним горшки перебили. Ну, посварилися. Фактично, за дурничку, але ж я був правий!
– А шо таке?
– Та сидимо ми раз із Йоськом, ну, закусили, ясно, балакаєм про всяке. А він сам з півдня, то мені все інтересно з ним балакати, бо він таке деколи ляпне, шо мене аж сміх збирає. І ото він каже, фактично ні до чого, шо такого мого слова «трускавка» не існує, і його слова «клубніка» не існує, а по-науковому є тільки суниця. А полуниця – то це взагалі шось непонятне.
– І шо?
Тимко махнув рукою. Мабуть, не хотів ятрити рану.
– Но і посварилися на рівному місці. І більше вже не ходжу до нього.
– А де ночуєте?
– Та де… на роботі ночував, у підвалі мав там свій куточок. А як начальник ся довідав, то почав сварити, шо я їм контору спалю, і він мене вижене. А я кажу, та ви мені сто років не потрібні, і вийшов, гримнув дверима.
– І шо?
– А нині приходжу, думав, начальнику ся минуло. А тут приходить Микола, начальників козачок, дає мені сорок гривень і каже, шо я вже з ними в розщоті. Ну, то я пішов собі.
– І шо тепер будете робити?
Тимко зняв кашкета, покрутив і знову натягнув, а потім махнув рукою легко і безтурботно, зовсім як моя баба. Мені аж самому стало весело.
– Ет! Де тільки не пропадав! А шо буду робити? А во – сяду нині на елєктричку і поїду в Одесу, до моря. Двайціть років хлоп моря не видів!
Ми зійшли вниз, у село. За кряжем, що ховав село, коли шукати його очима з дахів Тернополя, висів туман. Я попросив Тимка зачекати. А сам скочив до Шилипилихи, взяв пів-літра сметани до борщу.
Знову зачиналася мжичка, і ми поскоріше зайшли до хати.
7
– Стара, – з повагою зауважив Тимко, вивчаючи потріскану стелю на веранді.
– Та стара, – погодився я.
Майстер скинув ґумаки, повісив зашурґану куфайчину на вішалку і відразу ж пішов у хату.
Тимко був явно хлоп не промах. Невловимими маневрами він постійно відсувався від електричного щитка. Я ситуативно обставляв усе так, щоби майстер врешті взялися до діла, але сам не помітив, як Тимко вже опинився на кухні.
– Пане майстер, – позвав я. – То ви, може, подивіться перше до елєктрики, а потім вже і по сто собі крапнемо?
– Та я би запросто, – озвався він із кухні. – Але перше треба шось майстрові їсти дати, бо контрольку в руках не втримаю. О, бараболька свіженька…
На підлогу полетіло щось металеве і з лязкотом закалатало на всю хату.
– Йой , я не хтів! – почулося з кухні.
Крізь дзенькіт долинув бабин голос:
– Петру-усю!.. Йой… Петру-у-усю!
Я кинувся до баби. Баба сиділа на підлозі в калюжі сцяків і плакала. За метр від неї стояв горщик, якого я, остолоп, забув підсунути ближче.
– Йо-о-ого-ой… – ревіла баба і розмазувала соплі по лицю. – Гогого-о-о-ой…
Я підняв її на руки і поніс у ванну. Баба вчепилася мене одною рукою за комнір блюзки, іншою лапала за потилицю. Я допоміг їй обвити мене за шию. В такий спосіб ми зайшли у лазничку (обережно у дверях, щоби не задіти її головою об раму). Я поставив бабу рачки у ванну і наказав так стояти і не плакати, поки я не принесу теплої води.
На кухні Тимко повзав по підлозі й миткою до начиння згрібав борщ у баняк.
– Пів-баняка буде, – заспокоїв Тимко, піднявши голову.
Я спробував зняти з плити над п’єцом виварку. У мене завжди стояла виварка з водою, з бабою таке не раз бувало. Баняк був гарячий, і я поглядом пробував знайти рушник, щоби взяти ним посудину за вуха. Вафельний кухонний рушник, весь бурячковий і цибуляний, лежав у мийці. Я поліз рукою на верхню поличку креденса за чистим рушником, як знову почув виття із ванної. Швидко поніс туди виварку із паруючою водою. Баба стояла рачки так, як я її залишив. Вона ревіла.
– Живіт! Живіт болить, вмираю!
Я нахилився, пропальпував живіт. Він був тугий і здутий.
– Болить? – питав я, тиснучи на печінку. Баба тільки ревіла.
Не знаходячи іншого виходу, я здавив їй живіт двома долонями. Натиснув сильніше, і з бабиного заднього проходу вилетів сухий кілок калу, схожий на шишку. За кілком послідувала деморалізуюча рулада.
Баба полегшено зітхнула і ще раз пукнула.
– Дохтіром, певне, будеш, – сказала вона. Принюхалась і наморщила носа. – Шо стоїш? Мий давай, зимно може, нє?
8
Я підмив бабу, переодягнув її у сухе і поклав у ліжко. Баба сказала,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Намір!», після закриття браузера.