Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Хлопці зняли кашкети, сумно дивилися на мертвих танкістів, на застиглий, мовчазний танк. У боковій броні виднілась невелика пробоїна. Снаряд влучив у броню і, мабуть, розірвався всередині машини.

— Давайте поховаємо танкістів, — сумно озвався Іван Гончар, — віддамо їм останню шану. Тут підхід до Прип'яті прикрив танковий батальйон. Наші танкісти стояли на смерть. Фашисти так і не змогли на цій ділянці прорвати оборону.

Під розлогою ялиною Ігор Шульженко побачив ще одного мертвого танкіста. Він сидів на снарядному ящику, тримав на колінах планшет, притулившись спиною до темного стовбура. Гончар обережно взяв планшет, розкрив його. Там лежали карти, блокнот, записна книжка, посвідчення танкістів. Гончар глянув на одне з посвідчень, посічених осколком. На ньому вціліло фото молодого, ще зовсім юного танкіста. Під посвідченнями лежав аркуш, густо списаний дрібним почерком.

— Лист! — пояснив Іван. — До дружини й дітей. Танкіст, мабуть, написав його тут, на галявині, перед своєю смертю.

— Прочитай, — озвалася Надя Цимбал.

— Товаришу! — почав читати Гончар. — Звертаюсь до тебе з останнім проханням. Прошу зберегти мій лист і при першій можливості переслати на адресу: «Місто Омськ, вул. Набережна, буд. З, кв. 7, Болошевій Ользі Павлівні.»

Гончар трохи відійшов від ялини, зупинився там, де крізь густу глицю просівалося більше світла. Голос його в лісовій тиші звучав напружено, здригався:

«Дорога моя Олюню! Прошу тебе бути мужньою. Пишу тобі останнього листа. І не певен, що ти його одержиш. Але пишу, і мені здається, ніби я розмовляю з тобою, навіть чую твій голос, бачу твої очі, всю тебе, лагідну, привітну. Майже два тижні ми не виходили з бою. Прикривали підхід до річки Прип'яті. Сьогодні зранку почався запеклий бій. Скільки ми вели той бій — не скажу. У наш танк ударив снаряд. Коли я опритомнів, зібрався з силами і відкрив люк, навколо нікого не було. Мої бойові товариші загинули. Полягли Трофимов, Каверін, Смолін. Мене теж поранило осколком. Я виніс загиблих, поклав їх на брезент, а поховати не вистачає сили. Кругом дрімучий ялиновий ліс. Він нагадує мені нашу сибірську тайгу. Напиши про все рідним моїх друзів. У тебе є їхні адреси. Ми чесно виконали свій обов'язок. Наш танк підбив чотири ворожих машини, ще одного притопили в річці. Поцілуй за мене Валерку, Мишу, Катю. Як я люблю вас, рідні мої, як я хочу, щоб ви були щасливі, жили, не знаючи ні горя, ні страхіть війни. Діти мої! Любіть маму, допомагайте їй, бережіть. Знайте, що наша мама найкраща в світі. І ще заповідаю вам, діти мої, любіть свою Батьківщину і будьте їй вірні до кінця!..»

Гончар звів очі на притихлих друзів.

— Все… Треба будь-що-будь зберегти цей лист, як прийдуть наші, переслати його дружині танкіста. А зараз поховаємо бійців.

Хлопці викопали поруч з танком могилу, вистелили її ялиновою глицею, поклали в неї полеглих танкістів, нагорнули піщаний горбик. Постояли хвилю біля могили і мовчки пішли вглиб лісу. Коли наблизилися до невеликого, зарослого високим очеретом озера, Іван зупинився, сказав застережливо:

— Тут знову починається мінне поле. Тримайтеся цієї стежини і нікуди не звертайте. Ще трохи — і ми будемо на місці.

Стежка повернула праворуч, потім пробігла над глибоким, крутим яром, схили якого поросли густою ліщиною, і вивела на глуху просіку. Колись у лісі випалювали вугілля і по цій дорозі вивозили його до пристані. На просіці під верховіттями велетенських дубів стояло три вантажних машини, їх кузови, заповнені ящиками, були закриті цупким, зеленим, трохи поруділим брезентом. І брезент, і кабіни в багатьох місцях були посічені кулями.

— Літаки налетіли, — пояснив Гончар, — і всі водії загинули. Ми їх поховали, коли були позавчора в урочищі з Андрієм. Я, перш ніж вести вас сюди, познімав міни на стежках і просіках. Зараз треба перенести боєприпаси в безпечніше місце. Тут є залишені бліндажі, у них і складемо зброю.

Іван підвів товаришів до яру. У крутому схилі збудовано просторий штабний бліндаж. Над ним у три настили лежали товсті соснові балки. На них насипано товстий шар землі. Бліндаж прикривали вузькі дощані двері, пофарбовані зелено-бурими смугами. Всередині стояв стіл, збитий з свіжих соснових дощок. Від них і досі пахло живицею. Над столом висіла велика опукла лампа із зеленим абажуром. У лампі було ще чимало гасу. Довколо стола рівним колом вишикувалися білі березові кругляки. На столі лежали газети, журнали, папери, шкіряна польова сумка.

— Тут і сховаємо все, що знайдемо на машинах, — розпорядився Гончар.

Хлопці почали розвантажувати «зіси». На першій машині виявились ящики з гранатами. Крізь прощелини виднілися металеві ручки, пофарбовані в яскраво-зелений колір. Далі лежали коробки з патронами, дбайливо запаковані ручні кулемети. Іван заніс один кулемет у бліндаж, розрізав упаковку, швидко зібрав його, поставив на ніжки, вигукнув захоплено:

— Хай тепер спробують поліцаї поткнутися в ліс, одне шмаття з них полетить! А на машині десять кулеметів!

Друга машина була заповнена протитанковими мінами, третя — навантажена медикаментами та обмундируванням. Хлопці переносили ящики в бліндаж, складали їх попід стінами, обшитими білими сосновими дошками. Міни Гончар наказав скласти в кутку, ближче до дверей.

Години через дві бліндаж геть заставили ящиками. На них поклали пакунки з обмундируванням. Медикаменти розмістили на столі і прикрили їх брезентом.

У схилі цього яру Максим Коломієць натрапив на ще один бліндаж і кілька землянок.

У бліндажі стояли густі сутінки, пахло сирістю та цвіллю. Іван освітив приміщення ліхтариком. У кутку стояла піч — залізна бочка з прорізаними дверцятами. Біля неї рівними рядками лежали невеличкі соснові цурпалки. На стінах висіли плакати, виднілася велика барвиста карта, обтикана червоними невеличкими прапорцями. Тут, як і в попередньому бліндажі, стояв стіл, збитий із соснових дощок. Навколо стола біліли широкі лави.

— У цьому бліндажі,— пояснив Гончар, — був клуб саперного батальону. Зачекайте хвилину. Я вам щось покажу!

Іван підійшов до карти з червоними прапорцями, відігнув її край, і за нею відкрилась глибока ніша. У ній лежали книжки, видовжений ящик, невеличкий чемоданчик. Гончар поклав ящик на стіл, стер з нього пилюку:

— Патефон, а в отому чемоданчику — платівки. Зараз послухаємо музику, пісні!

Гончар розкрив патефон, завів його, дістав з чемоданчика платівку, поставив її на круг, і в бліндажі залунала знайома пісня про тачанку. Вона ніби хлюпнула на всіх цілющою водою. Разом з піснею приходила упевненість в свої сили, віра в перемогу над ворогом.

— Нехай тут, у цьому бліндажі,— запропонував Ігор Шульженко, — буде наш штаб. Наносимо сюди сіна, прилаштуємо нари,