Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

З-за завіски з’явився Конан, витираючи лезо меча. Побачивши танцюючу дівчину в оточенні чотирьох спіралей диму, що ледь погойдувалися, він здогадався, що для неї вони мали зовсім інший вигляд. І зрозумів, що мусить убити Тотрасмека. Забібі сіла на підлогу, часто і важко дихаючи, проте відразу й підхопилася.

— Посудина! — видихнула вона. — Посудина!

Тотрасмек все ще тримав її в нерухомій руці. Забібі грубо вирвала посудину і заходилася обшукувати мертвого жерця.

— Якого біса ти обшукуєш його? — поцікавився Конан.

— Він поцупив у Алафдала каблучку.

Обшукавши жерця, Забібі взялася до пошуків у кімнаті, зриваючи портьєри зі стін, здираючи з диванів покривала і перевертаючи підвішені до стелі посудини. Нарешті вона зупинилася.

— Я забула про Баал-птеора!

— Він вже у пеклі, — усміхнувся Конан.

Забібі задоволено кивнула, але тут же попередила:

— Нам не слід залишатися тут. Скоро настане світанок. Сюди можуть прийти молодші жерці, і якщо вони нас знайдуть, то розірвуть на шматки. Навіть туранці нас не врятують.

Вона витягнула зі стіни металевий штир, і двері відкрилися. За хвилину вони були вже на вулиці.

Пройшовши трохи, Конан зупинився, поклав руку на плече Забібі.

— Ти не забула про ціну?

— Ні, не забула, — вона зітхнула. — Проте раніше треба відвідати Алафдала.

Той самий чорний раб пропустив їх у склепінчасті двері. Молодий туранець, як і раніше, лежав на дивані. У широко розкритих очах застигнув божевільний вираз, на губах виступила густа піна. Забібі стенула плечима.

— Розтисни йому зуби, — попросила вона й тут же вилила вміст посудини в горло бездиханного офіцера.

Ефект був надзвичайний. Хворий одразу змінився. З очей спала пелена безумства, і погляд став осмисленим. Туранець поворухнувся і за мить спав, тільки вже як нормальна здорова людина.

— Він прокинеться при повному розумі, — прошепотіла Забібі, звертаючись до мовчазного раба.

Чорний слуга вклонився, простяг шкіряний мішечок і накинув на плечі дівчини шовкову мантію. Забібі знаком наказала Конану йти за нею, і кімерієць про себе відзначив, що її манери різко змінилися.

Ввійшовши під арку, дівчина обернулася.

— Я мушу сказати тобі правду, — тихо вимовила вона. — Я не Забібі. Моє ім’я Нафертарі. А мій коханий не Алафдал, а Юнгір Хан, сатрап Замбули.

Конан слухав мовчки. На його суворому загорілому обличчі не можна було прочитати жодної думки.

— Я обдурила тебе, оскільки не сміла сказати правду. Ми з Юнгіром Ханом були самі, коли він збожеволів. Якби про це стало всім відомо, негайно почалося б повстання. Тотрасмек на це і розраховував. Тепер ти розумієш, що не можеш розраховувати на ту нагороду, яку я тобі обіцяла. Дружина сатрапа не може належати тобі. Але ти не підеш без гідної винагороди. Ось тобі мішок, повний золота.

І вона простягнула йому важкуватий мішечок.

— А тепер іди. Коли зійде сонце, приходь у палац. Я скажу Юнгірові Хану, щоб він зробив тебе капітаном своєї гвардії. Але всі накази ти одержуватимеш від мене. Таємно, запам’ятай це! Спочатку ти відвідаєш із загоном воїнів храм Ханумана. Офіційно ти розслідуватимеш вбивство головного жерця, а насправді ти мусиш відшукати Зірку Хоралу. Перстень знаходиться десь там. Знайдеш і принесеш мені. А зараз я маю залишити тебе.

Конан мовчки кивнув і пішов геть. З деякою досадою Нафертарі відзначила, що кімерієць іде, не проявивши розгубленості чи засмучення.

Завернувши за ріг, Конан озирнувся і прискорив кроки. За кілька хвилин він був у кварталі, де містився ринок коней: загрюкав у двері будинку торговця. Нарешті з вікна другого поверху висунулася бородата фізіономія.

— Коня! — зажадав Конан. — Найшвидшого коня!

— Я не відкрию в такий час, — відповів торговець.

Конан дзвякнув монетами.

— Сучий сину й пройдисвіте! Хіба не бачиш, що я білий і зовсім один? Зійди вниз, інакше рознесу твої погані двері!

Незабаром Конан верхи на купленому жеребці подався до будинку Арама Бакші.

З дороги він звернув на алею між таверною і фініковим гаєм. Кімерієць проїхав повз ворота, потім — уздовж північної стіни і зупинився, не доїжджаючи кількох кроків до рогу. Тут було кілька невисоких кущів, і Конан прив’язав до них коня. Несподівано він почув тихий гортанний говір.

Кімерієць обережно визирнув із-за рогу. Стежиною до пальмового гаю йшли троє людей. За ходою і говіркою Конан визначив, що це негри. Він свиснув, і вони зупинилися. Конан попрямував до них, тримаючи напоготів меча. Очі людожерів поблискували білками, на чорних лицях застигло тваринне бажання. Вони знали, що не впораються з воїном, озброєним мечем.

— Куди ви йдете? — різко запитав Конан.

— Ми йдемо до своїх братів, — почулася відповідь. — Арам Бакша обіцяв нам людину, та обдурив. Одного з наших убили в будинку Арама.

— Цієї ночі ви не будете голодні, — усміхнувся Конан. — Арам дасть вам людину. Чекайте тут. Біля цих дверей.

Не спускаючи очей з чорношкірих, Конан позадкував і завернув за ріг. Підійшов до коня, заліз на нього, став ногами на сідло. Піднявши руки, кімерієць учепився за гребінь стіни, підтягся і сів на неї верхи.

Унизу нікого не було. У дворі росли кущі, вогні в таверні були погашені, навкруги — тиша. Як тінь, Конан ковзнув униз, прокрався між кущами і за мить уже стукав у двері спальні.

— Що сталося? — запитав грубий заспаний голос за дверима.

— Араме! — прошипів Конан. — Чорні перелізли через стіну!

Двері відчинилися, в отворі з’явився хазяїн таверни з кинджалом у руці.

— Це ти?! — здивовано прохрипів він.

Пальці Конана, здавивши горло Арама, заглушили крик жаху. Другою рукою кімерієць вирвав кинджала. Блиснуло лезо, хлюпнула кров. Арам Бакша, сопучи, випльовував її з рота. Конан знову змахнув кинджалом і відтяв душогубу бороду.

Замбулієць заревів, виповнений смертельним страхом, та до нього ніхто не обізвався. Позбавлений язика, спливаючий кров’ю, Бакша продовжував відчайдушно чинити опір. Конан витяг його на кипарисову алею, підтяг до залізних дверей у стіні. Потім підняв засув і відкрив двері, за якими стояли три темні фігури — стерв’ятники, котрі чекали на здобич. Побачивши їх, Бакша завив від жаху, як дикий звір, що потрапив до пастки.

Канібали радо тягли свою здобич до культової ями. Вони не впізнали Арама в цій напіводягненій і спливаючій кров’ю людині, яка видавала якесь мугикання. Ще довго до слуху Конана доносилися звуки впертої боротьби. Проте в очах кімерійця не було співчуття — десятки нещасних мандрівників зазнали жахливої смерті через жадібність господаря таверни.

Зачинивши двері, Конан повернувся до коня, вихопився в сідло і попрямував на захід — в безкраю пустелю. Від’їхавши на певну відстань, він витяг із-за пояса каблучку, у якій