Читати книгу - "11/22/63"

пляшку?» чек), потім підтримуючі труси («для дорослих?» чек). Труси лежали в секції знаряддя для накладання стом, між гумовими клізмами та збуджуючими уяву жовтими звивинами пластикового шлангу, про призначення якого я не бажав нічого знати[224]. Були там також і дорослі памперси, але їх я відцурався. Якщо виникне потреба, я підкладу собі в підтримуючі труси кухонних рушничків. Ця ідея вразила мене забавністю, і попри всю мою жалюгідність, я мусив докласти зусиль, щоб не розсміятися. Регіт у моєму теперішньому делікатному стані міг призвести до катастрофи.

Ніби відчуваючи мій розпач, схожий на скелета аптекар пробивав чеки повільними рухами. Я подав йому п’ятидоларову банкноту помітно тремтячою рукою.

— Що-небудь іще?

— Лише одне. Мені погано, мені жахливо погано, то чому збіса ви підсміюєтеся з мене?

Містер Кін зробив крок назад, усмішка злетіла з його губ.

— Запевняю вас, я не підсміювався. Я щиро сподіваюся, що вам покращає.

Нутрощі в мені зсудомило. Я трохи похитнувся, хапаючи паперовий пакет з придбаним і тримаючись за прилавок вільною рукою.

— У вас є тут туалет?

Усмішка явилася знову.

— Боюся, не для покупців. Чому б вам не звернутися до якогось… з закладів через дорогу?

— Ви ж справжній мудак, чи не так? Показовий, к лихій годині, громадянин Деррі.

Він заціпенів, а тоді відвернувся й гордовито почимчикував геть, у краї потойбічні, де перебували його пігулки, присипки й сиропи.

Я повільно пройшов повз апарат содової і далі крізь двері. Я почувався немов зі скла зробленим. День був прохолодний, температура не вище сорока п’яти градусів[225], але мені обпекло сонцем обличчя. Липке. Знову скрутило кишки. Якусь хвильку я стояв стовпом, з похиленою головою, одна ступня на хіднику, друга в риштаку. Судоми стишились. Я перетнув вулицю, не оглядаючись на рух машин, і хтось мені посигналив. Я утримався, щоб не тицьнути середнього пальця сигнальнику, але тільки тому, що й без того мав достатньо проблем. Не міг ризикувати, встряючи в неприємності; я вже мав їх.

Знову мене вразила судома, подвійний розворот ножа в кишках. Я кинувся бігом. Найближчим був «Тьмяний срібний долар», тож його двері я й рвонув, увіпхнувшись своїм нещасним тілом у напівтемряву й дріжджовий дух пива. У музичному автоматі Конвей Твітті жалівся, що все це лише облуда[226]. Бажав би я, аби він був правий.

У залі було порожньо, якщо не рахувати одного клієнта, що сидів за порожнім столом і здивовано-злякано дивився на мене, та бармена, що схилився над олівцем, заклопотаний кросвордом у щоденній газеті. Він звів на мене очі.

— Туалет, — сказав я. — Мерщій.

Він показав у кінець бару, і я спринтером кинувся до дверей, позначених ХЛОПИ та ДІВКИ. Виставленою перед собою рукою я штовхнув ХЛОПИ, наче проривний захисник, котрий шукає відкритого поля, куди можна бігти. Там тхнуло лайном, сигаретним димом і сльозогінною хлоркою. Єдина туалетна кабінка не мала дверей, що, мабуть, було на краще. Я різко розстебнув штани, немов той Супермен, що спізнюється на пограбування банку, розвернувся, і полилося.

Саме вчасно.

Коли закінчився останній спазм, я дістав з паперового пакета гігантську пляшку каопектату і зробив три довгих ковтки. Шлунок у мені підстрибнув. Я силою загнав його на місце. Упевнившись, що перша доза не збирається вирватися назад, я потягнув ще, відригнув і неспішно закрутив корок пляшки. На стіні ліворуч від мене хтось нарисував пеніс з тестикулами. Текстикули були розпанахані і з них ринула кров. Під цим чарівливим зображенням художник написав: ГЕНРІ КАСТОНГЕЙ НАСТУПНОГО РАЗУ ЯК ВИЇБЕШ МОЮ ДРУЖИНУ ОСЬ ЩО ОТРИМАЄШ.

Я заплющив очі і, щойно це зробивши, побачив того наляканого клієнта, котрий спостерігав мій спринтерський ривок до туалету. А чи він клієнт? На столі в нього не було нічого; він просто там сидів. З заплющеними очима я ясно побачив його обличчя. Я знав його, це обличчя.

Коли я повернувся до бару, Конвея Твітті вже змінив Ферлін Гаскі[227], а Безпідтяжко зник. Я підійшов до бармена і запитав:

— Тут сидів парубок, коли я до вас увійшов. Хто він такий?

Той відволікся від свого кросворда.

— Я нікого не бачив.

Я дістав портмоне, витяг п’ятірку і поклав поряд на підкладку під пивний кухоль з логотипом «Наррагансет»[228].

— Ім’я.

Він провів короткий мовчазний діалог сам із собою, кинув погляд на банку для чайових, що стояла поряд з банкою маринованих яєць, не побачив усередині нічого, крім одинокого дайма, і зробив жест, за яким моя п’ятірка зникла.

— Там сидів Білл Теркотт.

Це ім’я мені нічого не говорило. Порожній стіл також міг нічого не означати, проте з іншого боку…

Я поклав на шинквас брата-близнюка Чесного Ейбі[229].

— Він зайшов сюди, бо назирав за мною?

Якщо прозвучить відповідь «так», це означатиме, що він за мною стежив. І, можливо, не тільки сьогодні. Але навіщо?

Бармен посунув банкноту від себе.

— Все, що я знаю, — це те, що він зазвичай заходить сюди хильнути пива, і то побільше.

— То чому він пішов геть, так його й не пивши?

— Може, зазирнув до свого гаманця і не побачив там нічого, окрім своєї більботечної картки. Я що вам, схожий на Брайді Мерфі[230]? А зараз, коли ви вже насмерділи в моєму туалеті, чому б вам або щось не замовити, або не піти собі геть?

— Там добряче смерділо ще до того, як я туди завітав, друже мій.

Не така вже й ефектна прощальна фраза, але це було найкраще, на що я спромігся за тих обставин. Я вийшов і зупинився на хіднику, видивляючись Теркотта. Його ніде не видно було й сліду, натомість у вітрині своєї аптеки стовбичив Норберт Кін, руки складені за спиною, дивиться на мене. Усмішки на нім не було.

8

О п’ятій двадцять того вечора я припаркував «Санлайнер» на стоянці поблизу Баптистської церкви на Вітчем-стрит. Він потрапив до гарної компанії, судячи з дошки оголошень, рівно о 17:00 в цій церкві почалася зустріч АА. В багажнику мого «Форда» лежало все добро, яке я назбирав за сім тижнів життя в цьому, як я звик його називати, Химерному містечку. Все найважливіше лежало в портфелі «Лорд Бакстон», який мені дав Ел: його записи, мої записи та гроші, що ще залишились. Слава Богу, більшість їх я тримав у готівковій формі.

На сидінні поряд зі мною стояла паперова торба з пляшкою каопектату — вже на три чверті спустошеною — і підтримуючими трусами. На щастя, я вже не думав, що вони мені придадуться