Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

одинадцятій годині хазяїн чемно, але твердо запропонував клієнтові вийти з шинку, і газетяр підвівся й за допомогою хлопчини-прислужника перетнув подвір'я. Коли репортер вийшов, хазяїн помітив біля того місця, де він сидів, акуратну чорну валізку. Оглянувши її з усіх боків, шинкар побачив під ручкою мідну пластинку з вигравіруваним на ній ім'ям і титулом власника. А всередині валізки лежав дбайливо скручений рукопис, і у верхньому його кутку стояли епіскопові ім’я й адреса.

Хазяїн вражено присвиснув і, втупивши у валізку вирячені очі, довго стояв над нею. Тоді надів пальто, взяв валізку і, пирскаючи сміхом, вийшов. По той бік подвір’я було помешкання каноніка, що жив при соборі; отож до нього й подзвонив шинкар.

— Перекажіть містерові ***,— звернувся він до служниці,— що мені треба його бачити. Я б не турбував його такої пізньої пори, але справа вкрай важлива.

Гостя провели на другий поверх. Там він тихо причинив за собою двері й шанобливо кахикнув.

— Отже, що сталося, містере Пітере? (назвімо шинкаря хоча б так) — запитав канонік.

— Сер, — відповів містер Пітере, ретельно добираючи слова. — Я щодо цієї самої оренди. Я все-таки маю на вас, добродії, надію, що ви якось там улаштуєте, щоб вона була не на чотирнадцять років, а на двадцять один.

— Боже милостивий! — обурений канонік аж схопився з місця. — То це вас принесло об одинадцятій годині вечора, та ще й у неділю, щоб морочити мені голову своєю орендою?

— Ну, не тільки це, сер, — анітрохи не збентежившись, відповів містер Пітере. — Я маю ще одну невеличку справу до вас, ось оцю. — І власник шинку поклав перед каноніком валізку, а тоді розповів усю пригоду з нею.

Канонік витріщився на гостя, а гість на каноніка.

— Це якесь непорозуміння, — промовив нарешті канонік.

— Ніякого непорозуміння, — заперечив містер Пітере. — Я зразу, як його побачив, укмітив, що діло тут нечисте. До нас такі не заглядають, і я бачив, як він ховав лице. Коли це не наш єпіскоп — уважайте, що я нічогісінько не тямлю в епіскопах, це я вам кажу. Та й ось же його валізка і його проповідь.

Містер Пітере схрестив руки на грудях і чекав, що скаже канонік. Той сидів і міркував. Що ж, в історії церкви таке траплялося, і в нинішній пригоді нема нічого неймовірного.

— Хто-небудь, крім вас, знає про цю пригоду?

— Жодна жива душа, — відказав містер Пітере. — Поки що.

— Я гадаю, містере Пітере… Гадаю, що нам пощастить продовжити вашу оренду до двадцяти одного року.

— Щиро вам дякую, сер, — сказав містер Пітере і вийшов.

Наступного ранку канонік прибув до єпіскопа й виклав перед ним валізку.

— А-а, отже, це він передав її через вас, — весело промовив єпіскоп.

— Так, сер, — відповів канонік. — Хвалити бога, що він приніс її саме мені. Я вважаю за свій обов’язок поінформувати ваше преосвященство, що мені відомі обставини, за яких ви залишили цю валізку.

Єпіскоп трохи ошелешено засміявся, побачивши докірливий погляд каноніка.

— Може, й справді мені не слід було так робити, — примирливо сказав він канонікові.— Але все добре, що добре кінчається, — і єпіскоп знов засміявся.

Канонік не витримав.

— Ох, сер! — запально вигукнув він. — В ім’я творця… заради нашої церкви, прошу вас… благаю вас ніколи більш не допускатись такого!

В єпіскопі почав прокидатися гнів.

— Та в чому річ? Чого ви через якусь там дрібницю так розходилися? — вигукнув він, але страдницький вигляд каноніка не дав йому говорити далі.— Як до вас потрапила ця валізка? — спитав єпіскоп.

— Мені її приніс власник «Схрещених ключів», — відповів канонік. — Учора ввечері ви забули її в його закладі.

Єпіскоп розтулив рота й важко осів у крісло. Трохи опам'ятавшись, він розповів канонікові, як усе було насправді, і бідолашний канонік досі силкується в це повірити.

Людина, що прагнула керувати

Мені розповідали — і я не маю підстав не вірити, бо це говорили люди, які добре його знали, — що у півторарічному віці він заливався гіркими слізьми, коли бабуся не дозволяла йому годувати її з ложечки. А коли він мав три з половиною роки, його виловили ледь живим із діжки з водою, куди він забрався, щоб навчити жабу плавати.

Через два роки він мало не втратив лівого ока, показуючи кішці, як треба переносити її кошенят, щоб їм не було боляче. Десь так о цій самій порі його дуже сильно вжалила бджола, що її він хотів пересадити з одної квітки, де вона, на його думку, тільки марнувала час, на іншу, багатшу медом.

Він просто палав бажанням допомагати іншим. Він міг просидіти цілий ранок перед старою квочкою, пояснюючи їй, як слід висиджувати курчат; він залюбки відмовлявся від пообідньої прогулянки по ягоди і залишався вдома лущити горіхи для своєї улюблениці-білочки.

Ще не мавши й семи років, він уже підказував матері, як треба поводитись із дітьми, а батькові дорікав, що той неправильно його виховує.

В дитинстві він над усе любив доглядати за іншими дітьми. Це давало йому величезну втіху, а для них було не меншою прикрістю. Він самохіть брав на себе цей неспокійний обов’язок, зовсім не маючи на думці винагороди чи подяки. Йому було байдуже, старші це діти чи менші від нього, дужчі вони чи слабкіші — будь-де й будь-коли натрапивши на них, він одразу брався доглядати за ними.

Одного разу під нас шкільної прогулянки в лісі десь здалеку почувся крик. Учитель побіг туди з’ясувати, в чому річ, і побачив таке видовище: Поплтон лежить ницьма на землі, а на ньому сидить верхи його двоюрідний брат, удвічі важчий і сильніший за нього, і розмірено гамселить кулаками свою жертву. Звільнивши Попл-тона, вчитель запитав:

— Чого ти не граєшся з однолітками? Чого лізеш до старших?

— Перепрошую, сер, — відповів Поплтон. — Я доглядав за ним.

Він став би доглядати й за Ноєм, якби той трапився йому під руку.

Він був дуже добрий хлопчик і, навчаючись у школі, охоче дозволяв усім списувати зі своєї грифельної дошки. Він навіть наполягав, щоб його товариші це робили. Він бажав їм добра. Але оскільки його відповіді щоразу виявлялись хибними і відзначалися своєрідним неповторним безглуздям, то й наслідки для тих списувачів бували вельми сумні. Після цього, — з суто дитячою легковажністю, яка не бере до уваги мотивів, а керується тільки результатами, — вони дожидались його біля виходу й немилосердно лупцювали.

Вся його енергія йшла на повчання інших, а на власні справи її вже зовсім не лишалося. Він приводив недосвідчених підлітків до себе додому й навчав їх боксу.