Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

чалмі й обшарпаному пальтиську, вітаючи їх, гидотно вишкірив зуби і рвучким рухом поставив перед ними пляшку бренді та дві стопки. Жінки біля прилавка підсунулись ближче, пробуючи завести розмову з новоприбульцями. Доріан обернувся до них спиною і стиха щось мовив Адріанові.

Усміх, кривий, як малайський кинджал, скорчив лице однієї з жінок.

— Щось ми дуже горді нині! — глумливо кинула вона.

— Заради Бога, дай мені спокій! — вигукнув Доріан, тупаючи ногою по підлозі. — Чого тобі треба? Грошей? На, візьми, і більше не смій обзиватись до мене!

Червоні жарини спалахнули в отупілих очах жінки і враз погасли — очі знову стали склисті й тьмяні. Вона закинула голову і жадливо згребла монети з прилавка. Її товаришка заздро позирала за нею.

— Це ні до чого, — зітхнув Адріан Сінґлетон, маючи своє на думці. — Мені не хочеться вертатись. Що це дасть? Я й тут щасливий.

— Напиши до мене, як будеш чогось потребувати, добре? — сказав перегодом Доріан.

— Може.

— Тоді бувай.

— Бувай, — відповів Адріан і, витираючи носовичком зашерхлі губи, став підійматись по сходинках.

Вираз болю був на обличчі Доріана, коли він підходив до дверей. Він уже відхиляв завісу, як раптом з розфарбованих уст жінки, що взяла його гроші, сприснув гидкий сміх.

— О, вже йде цей друг диявола! — хрипко гукнула вона і гикнула.

— Ти, проклятуща, не смій мене так називати! — огризнувся Доріан.

Вона клацнула пальцями і ще голосніше верескнула йому навздогін:

— Ха! А ти хотів би, щоб тебе Чарівним Принцом називали?

Моряк, що куняв за столом, почувши ці слова, схопивсь на ноги й очманіло роззирнувся. З сіней До його слуху донеслося, як стукнули двері. Він рвонувся притьмом до виходу, мовби за ним хто гнався.

Надворі моросило, і Доріан Ґрей швидко йшов набережною. Зустріч з Адріаном Сінґлетоном чомусь його збентежила, і він запитував себе: невже й справді скалічене життя цього юнака лежить на його сумлінні, як зухвало заявив йому Безіл Голворд? Доріан прикусив губу, і на якусь хвилину в його очах проступив смуток… Але, зрештою, чим він тут завинив? Життя людське занадто коротке, щоб брати на себе ще й тягар чужих помилок. Кожен живе власним життям і платить за те власним коштом. Тільки шкода, що за одну-єдину провину мусиш платити так часто і все-таки знову лишаєшся вічним боржником. У своїх стосунках з людиною Доля ніколи не закриває рахунку!

Часом, як стверджують психологи, потяг до гріха — чи до того, що в світі називають гріхом — так опановує людиною, що кожною жилкою її тіла, кожною клітиною її мозку керують небезпечні інстинкти. У такі моменти люди втрачають свободу волі. Мов автомати, сунуть вони до своєї погибелі. Можливість вибору для них тоді виключена, а сумління або вбите, або існує лише для того, щоб надати бунтові принадності, а непокорі — чарів. Недурно теологи знов і знов нагадують нам, що з усіх гріхів найстрашніший гріх непокори. Тож великого духа, провісника зла, було вигнано з неба саме як бунтаря.

Збайдужілий до всього, крім потурання власній розпусті, з отруєними чуттями й зголоднілою за бунтом душею, Доріан Ґрей хутко йшов далі, прискорюючи крок за кроком. Але коли він звернув у темний прохід під аркою, яким часто скорочував собі дорогу до того лихославного притону, куди й зараз прямував, зненацька хтось шарпнув його ззаду за плечі і, не давши оговтатись, припер до стіни, здавивши горло брутальною рукою.

Доріан почав люто боронитись і неймовірним зусиллям спромігся відірвати від горла чужі пальці. У ту ж мить клацнув спуск і Доріанові в очі блиснула цівка револьвера, націленого просто йому в голову. У темряві він ледь розрізнив перед собою невисоку присадкувату постать.

— Чого вам треба? — прохрипів, задихаючись, Доріан.

— Не руштесь! — гаркнув незнайомець. — Бо тільки що — застрелю!

— Ви з глузду з’їхали! У чому я вам завинив?

— Ви завинили в смерті Сібіл Вейн, а Сібіл Вейн — моя сестра. Вона наклала на себе руки. Я знаю, що її смерть — на вашій совісті! І я поклявся вбити вас за це. Скільки років довелося вас шукати — я ж не мав жодних слідів… Ті двоє людей, що бачили вас, померли. Я не знав про вас нічого, крім пестливого прізвиська, яке вона вам дала. І от сьогодні випадково почув це ім’я… Моліться, бо тут-таки вам і смерть!

Доріан Ґрей аж обімлів зі страху.

— Я ніколи її не знав, — пробелькотів він. — Навіть не чув про неї… Ви просто з глузду з’їхали!

— Краще покайтеся в своїх гріхах, бо на вас чекає смерть — це так само певно, як і те, що я — Джеймс Вейн!

Мить була жахлива. Доріан не знав, що казати і що робити.

— На коліна! — гаркнув Джеймс Вейн. — Даю вам на молитву хвилину, не більш. Цю ніч я відпливаю до Індії, але спершу мушу поквитатися з вами. Даю одну хвилину. Все.

Доріанові руки безсило обвисли. Паралізований жахом, він не знав, що вчинити. Раптом йому сяйнула відчайдушна надія.

— Стривайте! — скрикнув він. — Скільки років, як померла ваша сестра? Кажіть!

— Вісімнадцять років тому. А що? До чого тут роки?

— Вісімнадцять років! — переможно засміявся Доріан Ґрей. — Вісімнадцять років! Та підведіть мене до ліхтаря і гляньте на моє лице!

Джеймс Вейн кілька секунд нерішуче стояв, не розуміючи, що означають ці слова. Потім схопив Доріана й поволік його з-під темної арки.

Хоч яке тьмаве й непевне під вітром було світло ліхтаря, його було достатньо, щоб Вейн пересвідчився у страшній своїй помилці. Обличчя людини, яку він замалим не вбив, сяяло квітучою, незаймано чистою юністю. На вигляд цьому юнакові було ледь більше двадцяти літ. Він був хіба трошки старший — та й то навряд — за його сестру, якою вона була багато років тому, коли Джеймс попрощався з нею. Це явно був не той, хто її погубив.

Джеймс Вейн відпустив Доріана й ступив крок назад.

— Боже мій! Боже мій! — вигукнув він. — А я ж ледь не застрелив вас!

Доріан Ґрей важко перевів подих.

— Так, ви мало не вчинили жахливого злочину! — сказав він, суворо дивлячись на Джеймса. — Хай це буде для вас пересторогою: людина не повинна перебирати на себе помсту Божу.

— Простіть мені, сер, — промурмотів Джеймс Вейн. — Мене збили з пантелику… Слова, які я випадково почув у тій триклятій норі, навели мене на