Читати книгу - "Молодий місяць"

— Ні, — запротестував він. — Я прийшов, щоб вибачитися.

— Я не приймаю твоїх вибачень!

Я намагалася відштовхнути його назад до вікна — зрештою, якщо це сон, то це не завдасть йому болю. Але мої спроби були марні. Я навіть не зрушила його з місця. Я швидко опустила руки й вступилася.

На Джейкобі не було сорочки, й оскільки з вікна дув досить холодний вітер — я вся аж тремтіла, — мені було неприємно тримати руки на його оголених грудях. Його шкіра палала, як і чоло того разу, коли я востаннє його торкалася. Так наче в нього досі була гарячка.

З виду він не здавався хворим. Він здавався велетенським. Він схилився наді мною, загородивши собою все вікно, — через мою сердиту реакцію він утратив дар мови.

Більше я не могла витримувати — немов усі мої безсонні ночі воднораз навалилися на мене. Я так утомилася, що мені здалося: я можу впасти на землю просто тут. Я похитнулася й щосили намагалася не заплющувати очей.

— Белло? — прошепотів Джейкоб схвильовано. Я похитнулася знову, він ухопив мене за лікоть і провів до ліжка. Мої ноги підкосилися, тільки-но я опинилася біля краю ліжка, і я безвольно впала на матрац.

— Гей, із тобою все гаразд? — запитав Джейкоб, тривожно зморщивши чоло.

Я подивилася на нього, сльози й далі стікали по щоках.

— Чому в біса мені має бути добре, Джейкобе? Тривога на його обличчі змінилася гіркотою.

— Правильно, — погодився він і глибоко вдихнув. — Чорт. Гаразд… Я — я… пробач мені, Белло, — безперечно, вибачення було щирим, хоча в рисах обличчя й досі читалася злість.

— Навіщо ти прийшов сюди? Мені не потрібні твої вибачення, Джейку.

— Я знаю, — прошепотів він. — Але я не зміг залишити все як є. Це було просто жахливо. Вибач.

Я втомлено похитала головою.

— Я нічого не розумію.

— Я знаю. Я хочу все пояснити… — він раптом замовк. Його рот роззявився, наче йому перекрили кисень. Потім він знову глибоко вдихнув. — Але я не можу пояснити, — сказав він досі злісно. — Якби ж я міг!

Я схилила голову та сперлася на руки. Тому моє запитання прозвучало приглушено.

— Чому?

Якусь мить він мовчав. Я повернула голову вбік — була занадто втомлена, щоб підвести її, — аби поглянути на його обличчя. Воно мене вразило. Очі були примружені, зуби міцно зціплені, від напруження на чолі з’явилися дрібні зморшки.

— Що трапилося? — запитала я.

Він важко видихнув, і я зрозуміла, що він також затримував дихання.

— Я не можу, — пробурмотів він розгублено.

— Не можеш що? Він проігнорував моє запитання.

— Послухай, Белло, у тебе була коли-небудь таємниця, про яку ти не могла нікому розказати?

Він подивився на мене розуміючими очима, і я одразу ж подумала про Калленів. Сподіваюся, на моєму обличчі не з’явився винуватий вираз.

— Щось таке, що ти повинна була приховувати від Чарлі, від своєї матері…? — не вгавав Джейк. — Щось, про що ти не збираєшся говорити зі мною? Навіть зараз?

Я відчула, що мої очі звузилися. Я не відповіла на його запитання, але знала, що він обов’язково сприйме мовчання як згоду.

— Розумієш, може, у мене виникла така сама… ситуація? — він знову напружився, добираючи правильні слова. — Іноді відданість чомусь чи комусь стає на перешкоді. Іноді це не твоя таємниця, і не тобі вирішувати, чи розповісти її.

Я не могла заперечити. Він був на сто відсотків правий — я знала таємницю, якою не могла поділитися, бо вона була не моя, і яку я повинна була тільки захищати. Таємницю, про яку, як виявилося, він уже знав.

Я все одно не розуміла, який це має стосунок до нього, Сема чи Біллі. Що все це означало тепер, коли Каллени поїхали?

— Не збагну, для чого ти прийшов сюди, Джейкобе, якщо ти збирався загадувати мені загадки замість того, щоб дати на них відповіді.

— Мені дуже шкода, — прошепотів він. — Це зводить усе нанівець.

Якийсь час ми дивилися одне на одного в темній кімнаті, на наших обличчях завмер вираз безнадії.

— Мене вбиває те, — сказав він різко, — що насправді ти вже все знаєш. Я вже все тобі розказав!

— Про що ти говориш?

Він глибоко вдихнув і схилився наді мною, за лічені секунди вираз безнадії на його обличчі змінився спалахом натхнення. Він пильно дивився мені в очі, а голос його був швидкий та нетерплячий. Джейк говорив просто мені в обличчя; його подих був такий самий гарячий, як і шкіра.

— Гадаю, я знаю спосіб, як зробити так, щоб усе вийшло, — бо ти вже все знаєш, Белло! Я не можу вимовити цього, але якби ти здогадалася сама… Це б усе змінило!

— Ти хочеш, щоб я сама здогадалася? Здогадалася про що?

— Про мою таємницю! Тобі це під силу — ти знаєш правильну відповідь!

Я двічі кліпнула, намагаючись прояснити свій розум. Я так утомилася! Все, про що говорив Джейк, — якась нісенітниця.

Він подивився на збентежений вираз мого обличчя, і його лице знову напружилося.

— Зажди, дай-но я поміркую, може, я зможу дати тобі якусь підказку, — сказав він. Незалежно від того, що він збирався зробити, це було так важко для нього, що він аж почав задихатися.

— Підказку? — запитала я, намагаючись тримати себе в руках. Очі злипалися, і я насилу тримала їх розплющеними.

— Так, — підтвердив він, глибоко дихаючи. — Таку собі підмогу.

Він узяв моє обличчя своїми величезними, занадто теплими долонями та притягнув до себе. Він дивився мені в очі, коли шепотів, немов намагався повідомити ще щось, окрім слів, які він вимовляв уголос.

— Пам’ятаєш той перший день, коли ми зустрілися на узбережжі в Ла-Пуші?

— Звісно, що пам’ятаю.

— Розкажи мені, що ти пам’ятаєш.

Я глибоко вдихнула та спробувала зосередитися.

— Ти запитав щось про мою машину… Він кивнув, підганяючи мене.

— Ми говорили про твій «реббіт»…

— Продовжуй.

— Ми гуляли по пляжу…

Мої щоки ставали теплішими під його долонями, поки я згадувала все, але він цього не помічав — настільки гарячою була його шкіра. Тоді на узбережжі я запросила його прогулятися зі мною, трохи недоречно, але успішно фліртуючи, намагаючись витягнути з нього потрібну мені інформацію.

Джейк гарячково кивав, чекаючи, що я продовжуватиму.

Я говорила дуже тихо.

— Ти розповідав мені страшні історії… квілеутські легенди. Він заплющив очі та знову їх розплющив.

— Так, — слово було напружене, палке, так наче він перебував на межі чогось життєво важливого. Він говорив повільно, вимовляючи кожне слово дуже виразно. — Ти пам’ятаєш, про що я розказував?

Навіть у суцільній темряві він повинен був