Читати книгу - "Одинадцять хвилин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тому вона й не відповіла на її запитання: «А ви мали когось поза шлюбом?»
Ці речі помирають разом із людьми, подумала вона. Її чоловік завжди був обранцем її життя, хоча секс між ними давно перетворився на далекий спогад. Він був чудовим другом життя, чесним, великодушним, наділеним добрим гумором, він змагався з усіх сил, щоб утримати родину, й намагався, щоб усі, хто був під його опікою, почували себе щасливими. Це був справді ідеальний чоловік, про якого мріють усі жінки, і саме тому вона почувала себе так погано, згадуючи, що одного дня зажадала іншого чоловіка — і була з ним.
Вона добре пам’ятала, як вони з ним зустрілися. Вона поверталася з невеличкого міста Давос, що в горах, коли снігова лавина урвала на кілька годин залізничний рух. Вона зателефонувала додому, щоб ніхто не турбувався за неї; купила кілька журналів і підготувалася до довгого чекання на станції.
Саме тоді вона побачила поруч якогось чоловіка з наплечником і спальним мішком. У нього було волосся з просивиною, обпалена на сонці шкіра, і він був єдиний, хто, здавалося, анітрохи не переймайся відсутністю потяга. Навпаки, він усміхався й роздивлявся навкруги, шукаючи, з ким би погомоніти. Хайді розгорнула один із журналів, але — о, незбагненне життя! — її погляд швидко перестрів його погляд, і вона не встигла відвести очі достатньо швидко, щоб перешкодити йому підсунутися до неї ближче.
Перш ніж вона встигла— дуже чемно й люб'язно — сказати йому, що їй конче треба дочитати вельми важливу статтю, він заговорив. Сказав, що він письменник, повертається після однієї зустрічі, яка відбулася в Давосі, та що через запізнення поїздів він уже, мабуть, не встигне на зворотний авіарейс, яким мав вилетіти до своєї країни. Коли вони прибудуть до Женеви, вона допоможе йому знайти готель?
Хайді подивилася на нього: як людина може зберігати такий добрий гумор, після того як спізнилася на літак і мусить чекати на вельми незатишній залізничній станції, поки рух якось налагодиться?
Але незнайомець уже розмовляв із такою невимушеністю, ніби вони були давніми друзями. Розповідав про свої подорожі, про таємницю літературної творчості й, на її превеликий жах, про всіх жінок, яких він кохав і яких зустрів на своїй життєвій дорозі. Хайді лише іноді кивала головою, а він усе говорив і говорив. Час від часу просив пробачення за свою надмірну балакучість і просив, щоби вона розповіла бодай трохи про себе, але все, що вона могла сказати, помістилося у словах: «Я людина звичайна, в мені нема нічого особливого».
Зненацька вона зловила себе на тому, що їй хочеться, аби поїзд не прибув ніколи, ця розмова все більше її приваблювала, вона довідувалася з неї про речі, які приходили в її світ лише з романів. А що вони більше ніколи з ним не зустрінуться, то вона набралася сміливості (але згодом так і не змогла собі пояснити, чому це сталося) і почала розмову з ним на теми, що її цікавили. Вона переживає важкий момент у своєму шлюбі, чоловік весь час вимагає, щоб вона була поруч, і вона просто не знає, як їй поводитися, щоб він був щасливий. Незнайомець дав їй кілька цікавих пояснень, розповів одну бувальщину, проте йому вочевидь не хотілося розмовляти про її чоловіка.
«Ви дуже цікава жінка», — сказав він, застосувавши фразу, якої вона не чула вже багато років.
Хайді не знала, як їй реагувати, вона помітила свою збентеженість і відразу заговорила про пустелі, гори, загублені міста, жінок, що затуляють свої обличчя фатою або ходять голими до пояса, про воїнів, піратів, мудреців.
Прибув нарешті потяг. Вони сіли поруч, і тепер вона вже не була заміжньою жінкою, яка має будиночок-шале над озером, трьох малих дітей, вона була тепер шукачкою пригод, що приїздить до Женеви вперше. Вона дивилася на гори, на річку й раділа, що поруч сидить чоловік, який хоче покласти її в ліжко (бо чоловіки думають тільки про це), що він робить усе можливе, аби справити на неї враження. Вона подумала про всіх тих чоловіків, які домагалися того самого і яким вона ніколи не давала жодного шансу, — але того ранку світ змінився, вона була юною дівчиною тридцяти восьми років, що в захваті спостерігала за тим, як її намагаються звабити, — а що може бути у світі прекраснішого, ніж це!
В один із днів, коли вона переживала свою передчасну осінь і була певна, що їй уже немає на що сподіватися, з’явився цей чоловік, якого вона зустріла на залізничній станції, і ввійшов у її життя, не спитавши дозволу. У Женеві вони вийшли з поїзда, вона провела його до готелю (він наполіг, щоби це був готель скромний, бо сьогодні вранці він мав відлетіти звідси й не розраховував ще на день залишитись у любій Швейцарії), він став просити, щоб вона піднялася з ним у номер, подивитися, чи все там у порядку. Хайді знала, що там її чекає, а проте прийняла запрошення. Вони замкнулися, кілька разів палко поцілувалися, він зірвав із неї одяг і — о Боже! — пізнав тіло цієї жінки, як уже знав тіла багатьох інших, позначені тим самим смутком і зневірою.
Вони кохалися до самого вечора, й, лише коли почало смеркатися, чари розвіялися, й вона сказала фразу, якої ніколи не хотіла б промовляти:
«Мені треба вертатися, мій чоловік мене чекає».
Він запалив сигарету, вони мовчали кілька хвилин, і ніхто з двох не сказав «прощай». Хайді підвелася й вийшла, не озираючись назад, знаючи, що жодне зі слів, які вони могли б сказати, не має ваги.
Вона більше ніколи не зустрічалася з ним, але в осінь своєї зневіри вона на кілька годин перестала бути вірною дружиною, господинею дому, люблячою матір’ю, зразковою працівницею, постійною подругою — і була просто жінкою.
Протягом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одинадцять хвилин», після закриття браузера.