Читати книгу - "Карнавал у Марокко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Раптом йому сяйнула думка, що він може запитати про це в абата Гайяра, який живе тут давно й має гарну колекцію майоліки, хоч, звісно, зона йому ні до чого. Абат напевно знає про місцевих більше, піж пан Кліке, бачить, що коїться в їхніх душах, бо це, зрештою, його ремесло, його бізнес.
Ота здійснив свій задум при першій же нагоді, коли Кліке знову поїхав з маєтку на кілька днів. Абат Гайяр пересів ближче, розвів руками і поклав їх на коліна.
— Мене дивує, що ви цікавитеся такими речами, юначе, — похитав він головою. — У вас гідна похвали спостережливість, зрештою, необхідна для спортсмена, а тим паче для боксера. Eh bien…[25] У них є десятки безглуздих, ба навіть огидних звичок, які я можу вам тільки змалювати, але не пояснити. Єдине скажу: вони — сини диявола. Чому, скажімо, вони збризкують поріг своєї оселі молоком? Чому вмочають долоню в кров і роблять нею відбиток на дверях? Сатанинський знак, сатанинське заступництво! Чому вони ніколи не їдять за одним столом з рідним батьком? Чому їдять руками й щоразу після їди облизують пальці, перш ніж їх витерти? Чому? Чому?!
— Звідки ви все це знаєте, мосьє абат? — засміявся Ота.
— Це речі загальновідомі, — серйозно відповів абат Гайяр.
Через три дні повернувся Кліке, і Ота познайомився із Смугастим.
Хлопця звали Сліман, і він гордо заявив, що походить не з племені бені мегір, а з племені бені мгіт, що він бербер і втік з дому, там, далеко в горах. Вони розмовляли біля шосе, коли Ібрагім подався у протилежний кінець плантації, де, — як було видно в бінокль, — хлопці зрізали вершечки конопель і розстеляли їх тоненьким шаром на пекучому сонці; інші збирали в рядно те, що висушили вчора, накривали другим рядном, на яке сідав один хлопець, і всі тягали його сюди й туди; полотно терлося об полотно, й сухі рослини оберталися в потеруху.
— Що з цього буде? — запитав Ота.
— Ганжа, — відповів Сліман, і Ота вперше після довгого часу згадав про Віветту й сумне прощання в Каса. Можливо, він був з нею надто суворий і жорстокий…
— Чому ти втік з дому?
— Я там голодував, сіді[26], — сказав Сліман, якось дивно всміхаючись. — І там часто було холодно, сіді. А коли я пас овець і кіз високо в горах, мені звідти було дуже далеко видно, сіді, і я хотів знати, що там. Через те я і втік, сіді.
— І більше не голодував?
— Голодував, сіді. Тому я тут. Я хотів нарвати апельсинів, та Ібрагім мене спіймав. Відтоді я тут, сіді.
— І вже не голодуєш?
— Ні, не голодую. Тут нема голоду, та й холод менший. Але тут є Ібрагім і його палиця…
Ота про все розповів Кліке.
— Гаразд, Густе, гаразд. Знаєте що? Плюньте й не морочте собі голови. Що вам до тих хлопчаків, з яких все одно виростуть лобуряки?
— Але ж… — вигукнув Ота, — але ж це неможливо! Ми ж білі!
— Звичайно, звичайно, однак вони коричневі, й у цьому вся заковика.
— Можливо. Проте ви все-таки повинні щось зробити з Ібрагімом! Не можна йому отак попускати!
— А що я повинен з ним, Густе, зробити, скажіть? Вигнати його? Це не так легко. Ібрагім для мене цінний працівник. Він виконує важливу роботу, абсолютно надійний, а серед кольорових це рідкісний випадок. Нового Ібрагіма мені тут важко буде знайти… Ви мене розумієте?
— І так, і ні, — відповів Ота. — Адже ви самі казали, що ми повинні подавати добрий приклад.
Кліке зареготав.
— Оце здорово! Ви мене розсмішили, Густе! А хіба я їм не подаю доброго прикладу? Хіба вони з мене беруть приклад? Чи з вас, Густе? Адже ми прагнемо, ми робимо, що в наших силах! І можливо, тільки згодом, можливо, аж через п'ятдесят років, коли ми обидва будемо вже в могилі, це дасть свої наслідки. А тим часом, на жаль… Це страшні впертюхи. Зачекайте хвилинку, Густе. Ви трохи роздратовані. Це з незвички, і я тільки так це розумію! Вам тут подобається?
— Звичайно. Тільки…
— Ніяких «тільки». Або подобається, або не подобається. А коли подобається, то не сійте мені тут чварів, я вас дуже прошу.
Ота вирячив на нього очі.
— Я був би дуже радий, якби ви надалі не мали стосунків з тубільцями, — уточнив Кліко. — Для цього є Ібрагім, а ви маєте інші завдання. І ще одне: я хочу вам нагадати, що Ібрагімом я задоволений. Навіть більше, ніж вами. Compris?
— Compris, — відповів Ота. — Розумію.
Проте насправді він нічого не розумів. Дочекавшись у суботу абата Гайяра, схопив його в коридорі за полу сутани й розповів про знущання Ібрагіма над хлопцем.
— Це ж не має нічого спільного з християнством!
— Ваша правда, — сумно притакнув абат. — Але хто це робить? Магометани! Ви це розумієте? Ма-го-ме-та-ни! Я вже вам казав, що це слуги сатани. Ви говорили про це з паном Кліке? Що він вам сказав?.. Так, так. Слушно. Ця коричнева юрба не визнає церкви, і ми не маємо над нею іншої влади, крім світської. А її, звичайно, замало. Моліться за них, юначе. Я теж молитимусь, щиро вам це обіцяю. Дасть господь, ваша душа знайде спокій. — Він підняв руку. Вона мить хиталася в повітрі, як листок, що падає на землю. Ота подумав, що абат жде, аби він її поцілував… і притулив до неї губи. А потім стояв у коридорі й товк себе за це по лобі, трохи не плачучи від люті й сорому.
Надвечір він вибрав хвилинку, коли Кліке поїхав на плантацію, й побіг до пані. У салоні її не було, й він легенько постукав у двері поряд коричневої шафи.
Двері прочинились, і з них визирнула пані Кліке.
— Ох! Це ви, Густе!
— Так! Може, це надто сміливо з мого боку…
— Трохи, — всміхнулася вона, опускаючи очі. — Але заходьте.
Це була жовта кімната з одним ліжком і великим дзеркалом. Біля ліжка лежало велике кошлате ведмеже хутро, на стіні висів образок діви Марії, а біля зовнішнього вікна стояв круглий столик з двома м'якими кріслами. Пані Кліке сіла в крісло. Вона була неймовірно біла, аж бузкова, наче сніг під сонячним світлом.
— Що вас до мене привело, Густе? Справді щось важливе?
— Так.
— Ох! Ох! — злякано вигукнула пані Кліке, і її щоки легенько зашарілися. — Сядьте… Не там, сюди. — Вона присунула до себе крісло. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карнавал у Марокко», після закриття браузера.