Читати книгу - "Відчай"

перший подзвонив Бухаріну: «Чудова робота», Ленін трохи покритикував, а загалом схвалив роботу «червоного академіка»; Троцький посміхнувся: «Граємося в якобінство? Ну-ну! Пора думати б про метал та залізниці, які наші революційні «троглодити» пропонують зруйнувати, бо їх будували буржуї…»

…Коли повернувся на обід, зробив зауваження начальникові охорони Власику: «Чи варто тримати сміття в домі? Молоді офіцери не знають історії нашої боротьби, начитаються без підготовки — чорт знає що їм може прийти в голову…»

Тієї ж ночі бібліотеку повантажили на полуторки, вивезли в ліс, облили бензином і спалили.

Саме тоді він і подумав знову: «Незабаром стукне сімдесят, а де мої теоретичні праці? У Троцького п'ятдесят томів, у Бухаріна було майже двадцять, а що в мене? Настав час готувати цикл теоретичних праць, де буде розставлено всі крапки над «і». На зміну Ідеї Інтернаціоналу мусить прийти доктрина Державності».

Він любив думати про запас, не терпів поспіху, свого улюбленця Мехліса осаджував прилюдно: «Це ти в своєму кагалі кип'ятись і віддавай команди, ми, росіяни, любимо непоспішливу, солідну розсудливість, затям собі».

На торжествах, коли весь світ гуляв його день народження і Москву ілюмінували яскравіше, ніж на Першотравень, він, слухаючи безконечні промови про великого вождя, геніального стратега, кращого друга, видатного вченого, брата й соратника Леніна, який підняв на небувалу висоту його вчення, трохи неуважно оглядаючи численних гостей з-за кордону, що привезли йому багато подарунків, на якусь мить відключився; набридла аллілуйщина; як чисто й високо було в нашому храмі в Тбілісі, який чудовий був хор, коли ми несли слова Господу і купол убирав їх у себе, давав їм нове, інше звучання, окреме від нас, поєднане з вічністю, а не з тлінною плоттю…

Дивлячись на потилицю чергового оратора, стриженого під скобку (чистий охотнорядець, читав, не відриваючись від папірця, написаного в Агітпропі і тричі затвердженого на Оргбюро, Секретаріаті й Політбюро, напевне якийсь дресирований мужик з колгоспу), Сталін раптом виразно почув голос отця Георгія, котрий говорив їм, завмерлим у хисткому захваті семінаристам, литі, значущі Слова, а не нісенітницю, яку базікають у цьому залі: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку у Бога. Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…»

Несподівано для всіх Сталін підвівся — як завжди сідав один десь у четвертому ряду президії, ближче до виходу, — і, балансуючи, навшпиньки, намагаючись не заважати ораторові, покинув зал.

Він увійшов до кімнати, де були накриті столи — з бутербродами, горілкою, мінеральними водами, вином і коньяком, не звернувши уваги на виструнчених офіціантів та кількох членів президії, які вийшли покурити, — сиділи вже третю годину, а кінця-краю вітанням не видно.

Ні до кого не звертаючись, Сталін спитав, де телефон; офіціант і офіцери особистої охорони, які вмить підбігли, повели його до маленького столика; він зняв трубку, набрав три цифри, але почув гудок і водночас голос помічника начальника особистої гвардії:

— Товаришу Сталін, це не «вертушка»… Це міський телефон.

— Навіщо ж мене вели сюди? — Сталін був роздратований і нетерплячий. — Язик проковтнули? Голови немає? Перепилися?

Він, мабуть, хотів запитати, де урядовий телефон, але потім досадливо махнув рукою й повернувся на сцену, де його зустріли бурхливою овацією, що остаточно роздратувало його; але він примусив себе всміхнутись, огладив вуса і, піднявши руки, попросив усіх сідати; легко відключився, коли настала застрашлива тиша, — лишився сам з собою, звільнився від суєти; саме в цю хвилину й зрозумів, що перша фраза, яку напише в своїй теоретичній праці, стане рукавичкою, викликом Троцькому, та й тим читачам, котрі бодай щось пам'ятають: «До мене звернулася група читачів від молоді з проханням висловити свою думку в пресі з питань мовознавства…»

Сталін нічого не чув крім свого глухуватого голосу.

Фразу, що з'явилася так швидко (такого раніше не було, він по десять, двадцять разів правив тексти промов під час боротьби за владу), обдивлявся з усіх боків, вивіряв інтонаційно, дивився збоку, милувався нею, наче мати новонародженим.

«Відлито; кращого бути не може, — сказав він собі, — Слово — начало начал Буття: саме Слово, Мова існувала завжди; і Маркс, і Ленін уникали цього парадоксу, вони намагалися все підім'яти під виробництво, верстати, науку, тобто Базис. Що ж, мені доведеться повернути Слову його споконвічний, основоположний смисл… Реальних благ у найближчому доступному для огляду майбутньому ми росіянам не дамо. Що ж, повернемо вищий смисл Слова — Проповідь… Нікого так просто не умовиш, як росіян, їм я й передам примат Слова — віднині, прісно і повік… Хто тільки скористається моїм одкровенням? — з прикрістю подумав він, перебігши невидющим поглядом по потилицях і лисинах своїх соратників. — З тих, хто тут, ніхто. Треба ждати. Нічого. Підождемо… І почнемо готувати реальну зміну — ось що головне…»

…Через кілька днів Академія наук несподівано глухо заворушилась; створили секретну групу підготовки; Мітін тиснув на президента: «негайно!»; інститут, відданий філологові Виноградову, — до речі, колишньому «зеку», — робив «мовознавчі заготовки» — все це йшло на стіл Сталіну.

Привчений життям до неквапливості, до ретельної підготовки удару, від якого противникові не піднятись — інакше не варто бити, ризиковано, — Сталін, розклеївши академічні матеріали, які мали стати фундаментом його теоретичної праці «Марксизм і питання мовознавства», після десятого, принаймні, прочитання раптом відчув якусь незручність, немов новий черевик муляв (Майський розповідав, що британські аристократи дають своїм слугам носити нове взуття; з'являтися в нових черевиках — поганий тон: істинний аристократ підкреслює, що носить старі речі, — чим людина багатша і могутніша, тим менш звертає увагу на одяг; розповідь-натяк свого посла Сталін запам'ятав; наслідував у всьому, хоч і дав санкцію на арешт).

Він відклав роботу, поїхав на дачу, багато гуляв, дивився фільми, вирізав кольорові фотографії з «Огонька», влаштував стіл, запросив Берію, Маленкова й Булганіна, був так само неуважний, анекдоти слухав байдуже і лише на другий день зрозумів, що муляло.

Тричі в академічних заготовках його майбутнього тексту прямо-таки гриміло: «Жовтнева революція…»

«В Жовтні була не революція», — повільно видавлюючи слова, сказав він собі, раптом злякавшись закінчити фразу, яка скритно, безмовно, але образно, зримо жила в ньому багато років, краячи душу; як же тяжко було боротися з самим собою, забороняючи почути ті слова, що, виявляється, давно пекли серце. «Революція — реальна; в Жовтні був хаос, — сказав він. — У Жовтні був переворот! Справжню революцію, що знищила дрімучість російськото-мужика, поставивши його під контроль сусіда, сина, бабусі, Павлика Морозова, панфьоровських героїв, комісарів Багрицького — тобто влади, повернула його