Читати книгу - "Галапагос"

гарний, доглянутий дідуган. Чистоту й охайність він зберігав завдяки Акіко, яка щодня купала його з милом, розчісувала йому волосся й бороду. Милом вона користувалася тим, що виготовляли жінки канка-боно з подрібнених кісток та пінгвінячого жиру.

Одна з дратівливих рис капітанової хвороби полягала в тому, що його тіло все ще цілком могло обслуговувати себе. Воно було набагато сильніше, ніж у Мері. А от стан його великого мозку значно погіршав, і капітан змушений був переважно лежати, потребував, щоб його годували, та ще й відмовлявся їсти, завдаючи цим багато клопоту.

І все ж таки його стан не був пов’язаний з умовами на Санта-Росалії. Адже за тих часів і на материку мільйони старих людей були безпорадні, наче малі діти, і співчутливим молодим людям — таким, як Акіко, — доводилося їх доглядати. За нинішніх часів, проте, завдяки акулам та дельфінам-косаткам проблеми, зумовлені старінням, не виникають.

— Що це за карга? — спитав капітан в Акіко. — Я ненавиджу бридких жінок. А ця — найбридкіша з усіх, яких я будь-коли бачив!

— Та це ж Мері Хепберн, місіс Флемінг, дідусю, — пояснила Акіко. По її пухнастій щоці скотилася сльоза. — Це ж бабуся, — додала вона.

— Ніколи в житті я її не бачив, — відказав капітан. — Прошу тебе, вижени її звідси. Зараз я заплющу очі. А коли розплющу їх, то щоб вона вже зникла. — Він заплющив очі й почав півголосом лічити.

Акіко підійшла до Мері й узяла її кволу праву руку.

— Ой, бабусю, — мовила вона, — я ж не знала, що він отак поведеться.

Але Мері голосно сказала їй:

— Він не гірший, ніж був завжди.

А капітан лічив далі.

Від джерела, за півкілометра від капітанового житла, долинув тріумфальний клич самця впереміж із вибухами жіночого сміху. Цей клич був добре знаний на острові. Так звичайно сповіщав усіх і кожного Камікадзе, коли ловив ту чи ту самицю й вони от-от мали спаруватися. Йому було тоді дев’ятнадцять років, у нього ледве почалася пора сексуального розквіту, і як єдиний справжній чоловік на острові, Камікадзе ладен був злягатися коли завгодно і з ким завгодно. І це було ще одне, що так засмучувало Акіко: жахлива невірність її партнера. Ні, вона була таки справді свята жінка.

Жінка, яку Камікадзе спіймав біля джерела, була його рідною тіткою Дірно, що на той час уже вийшла з дітородного віку. А втім, його це не обходило. Все одно вони мусять злягтися. Раніше, коли Камікадзе тільки досяг зрілості, він спаровувався навіть з морськими левицями та котиками, поки Акіко переконала його, що як не задля себе, то хоч заради неї, він міг би припинити бодай це.

Жодна морська левиця й жодна самиця котика не понесла від Камікадзе, і з приводу цього можна, мабуть, пошкодувати. Бо якби йому вдалося запліднити бодай одну з тих самиць, то еволюція людства до сучасного стану тривала б набагато менше, ніж мільйон років.

Але знов-таки: куди, власне, поспішати?

Капітан розплющив очі й запитав у Мері:

— Чому ти не зникла? Вона відповіла:

— О, не звертай на мене уваги. Я лише та жінка, з якою ти жив цілих десять років.

У цю мить Ліра, одна з жінок канка-боно, покликала своєю мовою Акіко й повідомила, що Орлон, чотирирічний синочок Акіко, зламав собі руку й Акіко треба негайно бігти додому. Підійти ближче до капітанового житла Ліра не важилася, бо гадала, що воно сповнене якихось дуже злих чарів.

Тож Акіко попросила Мері побути біля капітана, поки вона сходить додому. Вона обіцяла повернутись якнайшвидше.

— Будь без мене гарним хлопчиком, — сказала Акіко капітанові. — Обіцяєш?

Той крізь зуби пообіцяв.

На прохання Акіко Мері взяла з собою «Мандаракса», щоб з його допомогою з’ясувати: чому за останню добу капітан кілька разів впадав у кому, подібну до смерті?

Та коли Мері, ще не встигши поставити перше запитання, показала йому прилад, капітан учинив щось напрочуд дивовижне: вихопив ««Мандаракса» у неї з рук і підвівся з ліжка, наче здоровий-здоровісінький.

— А цього сучого сина я ненавиджу понад усе на світі! — проголосив він і зашкандибав, похитуючись, на берег, а тоді далі, на мілину, по коліна у воді.

Бідолашна Мері рушила вслід за ним. Але куди їй було зупинити такого чолов’ягу! І вона, безпорадна, лиш побачила, як він шпурнув» Мандаракса» геть, за мілину, де глибина води досягала трьох метрів. Схил дна там був досить крутий, як спина в морської ігуани.

Мері його бачила. Он він — цей безцінний спадок, який вона обіцяла залишити після себе Акіко. І скалічена стара жінка вирушила просто до нього. Вона вже навіть ухопила його однією рукою, але тут її разом з «Мандараксом» проковтнула велетенська біла акула.

У капітана стався ще один провал пам’яті, і він не розумів, чому навколо нього ця проклята вода. Не знав навіть, у якій він частині світу. А найтривожніше було те, що на нього напали птахи. То були сумирні зяблики-кровососи, одні з найпоширеніших птахів на острові, що злетілися на його, капітанові, пролежні. Та йому зяблики ввижалися незвичайними й жахливими.

Він заплескав на них руками, заволав по допомогу. Але птахів підлітало все більше й більше, і він, зі страху, що вони хочуть заклювати його на смерть, ускочив у глибоку воду. Там капітана одразу зжерла риба-молот, різновид акули. Вона мала очі, посаджені на кінцях великих виростів, — конструкція, вдосконалена законом природного добору багато мільйонів років тому. Ця акула являла собою бездоганну деталь у годинниковому механізмі природи. Дефектів, що потребували б усунення, вона не мала. А що їй справді було б зайве, то це — більший мозок.

Що б вона робила, якби дістала більший мозок? Писала б бетховенську Дев’яту симфонію? Чи, може, отакі рядки:

Весь світ — велика сцена,

А всі чоловіки й жінки — лише актори,

Вони на сцену цю виходять, потім з неї йдуть,

І кожен грає там ролей чимало…

Вільям Шекспір (1564–1610)

14

Я написав ці слова в повітрі — вказівним пальцем лівої руки, яка теж зіткана з повітря. Моя мати була лівша, і я успадкував це від неї. Тепер люди користуються плавцями з ідеальною симетрією. Мати ще була руда, як і Ендрю Макінтош, хоч у спадок своїм дітям — мені та Селіні — вони ці свої кучері кольору іржі не передали. І людство їх не успадкувало — та й