Читати книгу - "Смерть Верґілія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В тихому мирі народами, поки поволі настала
Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена
Пристрасть і власности сильна жадоба. Тоді-то авзонське
Плем’я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла
Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими
Тибріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього
Іменем Тибр ми пізніше, усі італійці, назвали.
Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка.
В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав,
Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили
В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі
Матері — німфи Карменти — мене завели у ці землі».
Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму,
Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна,
З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша
Те провістила нам, що енеади великим народом
Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане.
Далі великий показує гай, що притулок із нього
Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні
Скелі холодної, що парасійським звичаєм назвали
Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету святого
Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито.
Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині
Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами.
Вже і тоді забобонні жахи цих ось місць полохливу
Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись.
«Глянь, — каже, — гай цей і пагорб цей, лісом укритий, займає
Бог невідомий якийсь, хоч вірять і в те аркадійці,
Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну
Тряс він егіду своєю правицею й хмари громадив.
Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури,
Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях.
Замок цей — батько наш Янус, а той — Сатурн заснував тут,
Янусів замок — Янікул, Сатурнія — звався Сатурнів.
Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра
Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди,
Бачили їх і на Римському ринку, й на величних Каринах.
Як до домівки прийшли, він промовив: «На ці ось пороги
Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила
Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся,
Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість».
Так він сказав і під покрив маленького дому Енея
Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі
З листя, яке ведмедиці лівійською шкурою вкрито.
Ніч наступає і землю у чорні окутує крила».
Ніч наступила, ніч наступає… Хлопчиків голос робився усе тихішим, тихішим, а невдовзі і зовсім змовк. Чи живуть ще ці вірші? Чи живуть вони й поза цим голосом? Чи вже й вони зовсім щезли, щоб не порушити його гаданий сон? Либонь, він і справді заснув, не помітивши навіть, що хлопчик тим часом пішов. Очей не розплющуючи, так ніби вже сама спроба переконатися була б недоречна, він — мов той Еней, гість, що здивовано слухав, — чекав, чи той голос не пролунає знов; але голос мовчав. Одначе останні рядки ще бриніли у вухах, бриніли й бриніли, воднораз усе дужче і дужче міняючись — міняючись чи, правильніше сказати, ущільнюючись до чогось такого, що поставало майже відчутним образом, тільки образом поза звичайною образністю, достоту, як ото пройма вікна, осяяна місяцем: образ її хоч і мрів іще під зімкненими повіками, однак формою й світлом уже сливе перелився у звуки; це був відзвук у слуху, відблиск у зорі, те й те невідчутно-чуттєве, і те й те спліталися в єдність, що була вже за межами зору і слуху, досяжна лише для чуття, і в неї вливалися, навдивовижу близькі їй і також навдивовижу поєднані, голос і усмішка хлопчика, немов задля того, щоб там зберегтися навік. Чи не надумав Сатурн забрати назад імена, що їх сам-таки й дав? Краєвиди поезії, краєвиди землі, краєвиди душі втрачали свої імена, і що довше він, очей не розплющуючи, лежав у цьому сатурнівсько-давньому просторі, що глибше проймався і переймався цим невідчутно-чуттєвим видінням, що ревніш намагавсь осягнути його відчуттям і чуттям, авжеж, що палкіше бажав, щоб це видіння знов обернулося на цілковиту реальність, що нетерплячіше ждав, щоб хлопчик вернувся й читав йому вірші і далі, то дужче йому водночас хотілося, щоб усе це пощезло, бо спокуса, що від хлопчика йшла і позбавляла страждань, не лише його не відпускала, не лише бриніла для нього передвісткою і передлунням чогось завершального, але й ставала йому на шляху до завершального голосу, не лише відчиняла для нього браму до чогось неозоро-безкрайого, але й замурувала її. Чи там не ховався і той шепітливо-величний, м’яко-гримотливий, доброзичливо-владний, той близько-далекий і невловимий вселенський голос, що його чув він, хоч і не міг почути? Глибше, аніж земне все, хоч іще і в земному, схована та могила, яка породжує голос, гробниця початку, простір джерельний кінця, що початки народжує, глибоко під усім чутним і видимим сховане місце, де зібрано всі голоси, де всі вони разом, місце, звідки вони виходять і куди знов переходять, місце, де їх не чути й де їх поєднує щонайнечутніше із суголось нечутних; це — їхнє спільне звучання, а отже, і сам той, напевне, єдиний, наймогутніший голос, що охоплює всі голоси, всі, крім свого власного. Що охоплює ціле життя й усе ж залишається поза життям… Чи був це вже голос самого вмирання? Невже таки він? Це був голос чи щось приховане, ще більше, ніж голос? Він вслухався в нечутне, вслухавсь з усіх сил свого тіла й душі, на які лишень здатна була його воля, але над морями мовчання, над краєвидом прихованим первісного звуку, що танув у первіснім початку й у первіснім кінці, під німотно-лункими небесами первісного пізнання витав, забуттям обійнятий і забуття обіймаючи, лише видихнутий подих, ніжна-преніжна роса, що осіла від подиху безбарвно-дзвінких лугів прозоровости, від подиху німотно-дзвінких її піль; образ хлопчачого голосу, тільки він ще й лишився, тільки він ще й скидав покров, хоч і сам вже ховався за ним, земний відголос, уже й не слово, вже й не вірш, вже й не барва і не безбарвність, вже й не прозірність, а лише усмішка, образ колишнього, образ усмішки. Імена? Вірші? Що то було — якась поема, «Енеїда»? Зникаючи, воно ще раз промайнуло у імені (Еней?), так мовби в ньому збереглося передчуття великого і милосердого наказу, назавжди втраченого; та вже нічого не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.