Читати книгу - "Схід"

найкращому зі світів. Часом хліб був политий густою сметаною, а не водою, і посипаний цукром. Я йшов із цим провіантом у свою пустелю, і ніхто мене ні до чого не змушував. Обрій був низький, зелений і далекий. Я міг сумувати за ним цілими днями. Зовсім так, якби за мене справді молилася Королева Серафітського Чину. Червона Мадонна. Кожен другий відкушений шматок я віддавав псові. Костел на другому березі ріки — Різдва Найсвятішої Діви Марії. Може, він вів їх саме туди, але мусило померти ціле покоління, що пам’ятало давні часи? Через сорок років, між Чарнувом, Стасьополем, Людвінувом і Ковалихою вони мали врешті переправитися через воду і замінити Чорну Мадонну на Червону? На Комуну Королеву Польщі?

*

Щоразу, коли маю час, я тут зупиняюся. Позаду мене Сихля, а переді мною Чертеж і Пьотрусь. Внизу видно стару сільську дорогу. Проходить прямо, як стріла. Біля неї кілька вцілілих капличок. Черговий раз уявляю собі колишнє життя. Відгомін вечора, коли худоба приходила з пасовищ. Дзенькіт відер, золотаве світло ламп у вікнах. Спокій. Так завжди, коли ми згадуємо невинні речі, знищені раз і назавжди. Вони мусять стати казкою, щоб пам’ять захотіла їх зберегти. Я зупинявся тут від самого початку. У вісімдесят шостому, коли раз на два тижні робив закупи у колгоспному магазині і з напакованим наплічником вибирався на перевал. Або коли йшов з останнього автобуса. Тоді замість фантасмагоричного села я бачив справжній колхоз. Велика, довга стайня здавалася нічним кораблем. Ряд вікон світився вздовж борту. У кошарах теж світилося. Була зима, скрипів сніг. Ці кільканадцять світел оточувала безмежна пітьма. Справді корабель або острів. Не було потреби його покидати. Давали їсти вівцям і коням. Поверталися, а в домах було тепло. Доми були збудовані з домів інших людей, яких вигнали. Отримали по шматку землі і могли вирощувати картоплю. Але більшості не хотілося. Адже не померли б з голоду. Їхня доля була детально розписана. Часом я сидів з ними при пиві біля магазину. Брав участь в утопії. Дивився на сільське життя, яке знав, але це було щось цілком інше. Вони сиділи уп’ятьох або вшістьох — трактористи, скотарі, пастухи — і розмовляли про землю. Про цей її шмат. Він не був їхньою спільною власністю, однак об’єднував. Так само, як їх об’єднували тварини. Іноді вони з’їдали вівцю і звалювали вину на вовка. Вони жили в тісному, майже родинному колі. На острові, який не мали потреби покидати. Харчі привозили. Час до часу приїжджало кіно. Потім навіть мали власний проектор, і керівник пускав фільми у тому самому будинку, в якому був магазин, лиш у сусідньому приміщенні. Розкладали дошки надворі, приїжджали музиканти і пиво у двадцятип’ятилітрових бочках. Сходили лукою вниз, до ріки, і засинали. На світанку їх будила роса. Жили, як на кораблі. Не мали чого його покидати. Могли спокійно дивитися, як переміщаються далекі береги. Отримували пару гумаків на півроку, блузу і штани раз на рік і ватник що два роки. Можливо, саме тут уперше наїдалися досита. Адже двічі на тиждень привозили хліб. Круглий, понадкілограмовий, важкий, сірий і смачний. Я пам’ятав сільське життя і не міг відвести погляду від цієї чи то карикатури, чи то вищого суспільного розвитку. Чоловіки, які сиділи біля мене, пахли, як мої вуйко і дідусь. Одяг теж мали подібний. Хіба що більше лаялися і мали дещо пролетарський вигляд у цих валянках із закоченими халявами і в беретах. Тому все було знайоме, а водночас чуже і нове. Або старе. Адже нагадувало фільварок з тракторами. Керівник мав владу феодала. Розподіляв привілеї і покарання. Мовчки показуючи пальцем, вибирав когось із покупців і продавав їм поза чергою. Або відмовлявся продавати пиво. «Тільки харчі», — казав. Мене захоплювало це дивне сплетення старого і нового. Добре знане, навіть родинне, змішувалося з далеким і чужим. З азіатським і диким, як із задоволенням підкреслювали деякі. Тож я сидів і на це дивився. На цю подобу села або на велике, спільне обійстя. Не було справжнього майдану, але територія навколо магазину була центральним пунктом. Приходили тварини, люди, бігали діти, валандалися невідомо чиї пси. Переважно подібні до мого надбужанського вівчура з лапами ямника, але ще менші. Так, це трохи нагадувало табір, споруджений із покинутих людських осель. Довгі, гарні у своїй простоті лемківські хижі століттями стояли в цих же місцях. Збудований з них табір мав тривати до кінця світу, бо той кінець вже, зрештою, почався. Люди не мали створити нічого досконалішого і справедливішого. Табори з часом мали перетворитися на сталі поселення. Мали врости у землю так міцно, як були вкорінені знищені і спалені села. Але на відміну від них — на вічність. Усі села світу мали удостоїтися такої ласки. І всі міста теж. Я сидів біля цього магазину 1986 року. І 1985-го, і 1984-го. Дивився на овець, коней і людей, і не було у цьому баченому нічого захопливого чи революційного, але якимось чином воно мене приваблювало. Я попивав «Марцове» з Грибова, курив «Популярні» з біло-блакитної пачки, як і чоловіки поруч, і мовчав. Знав, що в ліпшому разі це занепад. Але уявляв собі, як всупереч усьому вони заселяють чергові безлюдні і порожні долини. Відганяють табуни дрібних коней, вирубують зарості і риють фундаменти під неоковирні, табірні оселі, в яких будуть щасливі. Головний у гумаках кроками вимірює ділянки під чергові будинки і забиває дерев’яні кілки у майбутніх кутах. Решта приходить з лопатами, кирками, шуфлями і копає глинисту землю. Місяць за місяцем, рік за роком заселяють Нєзнайову, корчують Свєжову, ідуть за потоками вгору до карпатського вододілу, відкопують старі фундаменти, щоб добратися до запасів плаского каміння. Живуть в бараках і шалашах, готують на вогнищах, живляться молоком і м’ясом із власних стад. Так само, як волоські пастухи, що століття тому прийшли у ці краї. Я пив грибівське «Марцове» з пляшок 0,33 і уявляв собі нових кочівників, проклятий народ землі, що заселяє знелюднені Низький Бескид, Карпати, Наддунайську низовину, а потім цілий світ. Сидів посеред занепаду і курив «Популярні» з краківської фабрики. Так, 1986–1987 року пачки, здається, були вже біло-блакитні. Але можу помилятися. Я сидів і уявляв наперекір собі. Бо завжди був за народ, хоч знав, що народ завжди стає жертвою. Тож хоча б у думках дозволяв йому перемагати. Щоб він міг жити на острові чи на кораблі, і щоби сильні цього світу не мали до нього доступу. Щоби він міг