Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Ро,ро, ро,

Ці, ці, ці,

Пітерс, Таккер

Молодці.

Ба, ба, ба,

Pa, pa, ра,

Університету —

Гоп, ура!

Гарний був народ ці студенти; ми з Енді пишалися ними, як рідними дітьми.

Але наприкінці жовтня приходить до мене Енді і питає, чи відомо мені, скільки капіталу залишилось у нас в банку. Я сказав, що, здається, тисяч шістнадцять. Та Енді говорить:

— Весь наш баланс — вісімсот двадцять один долар і шістдесят два центи.

— Як? — реву я. — Невже ти хочеш сказати, що ці прокляті сини конокрадів, ці товстоголові йолопи, ці заячі вуха, ці собачі морди, ці гусячі мізки висмоктали з нас стільки грошей?

— Так, — відповідає Енді. — Саме так.

— Тоді до біса всяку філантропію, — говорю я.

— Навіщо ж неодмінно до біса? — питається Енді. — Якщо поставити філантропію на комерційну ногу, вона дає дуже гарний прибуток. Я подумаю про це вільним часом, і, може, наше діло піде на краще.

Минає ще тиждень. Беру я якось університетську відомість для сплати грошей нашим професорам і бачу в ній нове ім'я: професор Джеймс Дарнлі Мак-Коркл, кафедра математики, заробітна платня сто доларів на тиждень. Звичайно, я заревів таким голосом, що Енді, мов вихор, залетів до мене в кімнату.

— Що це таке! — волаю я. — Професор математики за п'ять тисяч доларів на рік? Як це могло статися? Чи він, як злодій, вліз у віконце і призначив себе сам на цю кафедру?

— Ні, — відповідає Енді, — я викликав його телеграфом із Сан-Франциско тиждень тому. Під час відкриття університету ми зовсім залишили поза увагою кафедру математики.

— І добре зробили! — кричу я. — У нас тільки й вистачить капіталу сплатити йому за два тижні, а потім нашій філантропії буде така сама ціна, як дев'ятій лунці на полі для гольфа.

— Нічого каркати, побачимо, — відповідає Енді. — Справи ще можуть піти на краще. Ми вчинили таку благородну справу, що тепер не можна її кинути напризволяще. Крім того, повторюю, як мені здається, якщо перевести її на господарський розрахунок, вийде інша картина; треба гарненько це обміркувати. Недаремно всі філантропи, яких я знаю, завжди мали великий капітал. Мені б давно було слід подумати про це і з'ясувати, де тут причина і де наслідок.

Я знав, що Енді знається на фінансових питаннях, і залишив усю цю справу під його опікою. Університет процвітав, циліндри наші вилискували, як і раніше, і Флоресвіль віддавав нам таку велику шану, наче ми були мільйонери, а не жалюгідні збанкрутілі філантропи.

Студенти так само пожвавлювали все містечко і сприяли його процвітанню. Приїхав якийсь чоловік із сусіднього міста і відкрив гральний будиночок — над стайнею — і щовечора загрібав купу грошей. Ми з Енді теж побували в його закладі і, щоб показати, що ми не нехтуємо товариством, теж доставили на карту один-два долари. Там, у закладі, було близько п'ятдесяти наших студентів, вони пили пунш і пересували на столі цілі гори синіх і червоних фішок щоразу, коли банківник відкривав карту.

— Чорт забирай, — сказав я, — ці дятли, ці безмозкі голови, охочі до безкоштовної ученості, красуються у шовкових шкарпеточках і мають такі гроші, яких ми з тобою ніколи не мали. Подивись, які товсті пачки дістають вони зі своїх пістолетних кишень.

— Так, — відповідає Енді. — Багато хто з них — діти багатих шахтовласників і фермерів. Дуже прикро, що вони витрачають і капітали, і час на таке негідне заняття.

На різдвяні канікули всі студенти поїхали додому. В університеті відбулася прощальна вечірка. Енді прочитав лекцію «Сучасна музика і доісторична література на островах Архіпелагу». Всі професори оголошували на нашу честь вітальні промови і порівнювали мене та Енді з Рокфеллером та з імператором Марком Автоліком. Я вдарив кулаком по столу і покликав професора Мак-Коркла, але його на вечірці не було. А мені хотілося подивитися на людину, яка, на думку Енді, могла заробляти сто доларів за тиждень на філантропії, та ще й на такій незначній, як наша.

Студенти виїхали вечірнім поїздом; місто спорожніло. Стало тихо, як глухої півночі у школі заочного навчання. Я увійшов до готелю, побачив, що в номері у Енді горить світло, відчинив двері і зайшов.

Енді сидів за столом. Тут сидів також власник грального будинку. Вони ділили між собою купу грошей, футів із два заввишки. Купа складалася з пачок, а кожна пачка — з папірців по тисячі доларів.

— Правильно! — говорить Енді, — По тридцять одній тисячі в кожній пачці. А, це ти, Джеффе. Підходь, підходь. Ось наша частка від виручки за перший семестр у Всесвітньому університеті, заснованому з філантропічною метою. Тепер ти бачиш, що філантропія, якщо її поставити на комерційну основу, є мистецтво, яке робить благодіяння тому, хто не тільки бере, але й дає.

— Чудово, — кажу. — Ти щодо цього просто доктор наук.

— Уранішнім поїздом треба нам виїжджати, — говорить Енді. — Піди збери комірці, манжети та газетні вирізки.

— Чудово, — кажу я. — Зібратися мені недовго… А все ж таки, Енді, я хотів би познайомитися з цим професором Джеймсом Дарнлі Мак-Корклом. Цікаво було б подивитися на нього перед нашим від'їздом.

— Це неважко, — говорить Енді і звертається до власника грального будинку.

— Джиме, — каже він, — познайомся, будь ласка, з містером Пітерсом.

Поросяча етика

Зайшовши до вагона для курців експреса Сан-Франциско — Нью-Йорк, я застав там Джефферсона Пітерса. З усіх людей, що мешкають на захід від річки Уобаш, він єдиний наділений справжньою кмітливістю. Він здатен використовувати відразу обидві півкулі мозку та ще мозочок на додачу.

Професія Джеффа — небеззаконне шахрайство. Вдовам та сиротам не слід його боятись: він вилучає тільки надлишки. Найбільше йому подобається порівнювати себе з тією мішенню у вигляді маленької пташки, в яку кожен марнотратник або необачний вкладник може стрельнути двома-трьома завалящими доларами. На його розмовні здібності добре впливає тютюн; знаючи це, я за допомогою двох товстих і легко запалюваних сигар «брева» дізнався про його останню пригоду.

— Найважче в нашій справі, — сказав Джефф, — це знайти добросовісного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати без будь-яких побоювань. Найкращі майстри, з котрими мені доводилося працювати в галузі привласнення чужого майна, і ті виявлялися іноді обманщиками.

Тому минулого літа вирішив я податися до якоїсь глухої місцевості, куди не проник ще змій-спокусник, і подивитись, чи не знайдеться там підхожого хлопця, обдарованого талантом