Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але моя дика коза й тут не розгубилася. Одного разу, о восьмій годині ранку, вона з'явилася внизу до petit dejeuner[118], тоді як досі завжди снідала в номері разом з батьками. Коли вона ввійшла, то відразу змінилася на обличчі, розшукала мене своїми почервонілими очима й негайно — в цей час в залі було ще майже порожньо — сіла за один з моїх столиків.
- Good morning, Miss Twentyman. Did you have a good rest?[119]
- Very little rest, Armand, very little,[120] — пробелькотіла вона.
Я зробив засмучене обличчя й промовив:
- Але в такому разі, можливо, розумніше було б полежати ще трохи й попити чаю в ліжку, я зараз подам вам сніданок, але, їй-бо, нагорі вам було б спокійніше. Адже так приємно й затишно, лежачи в ліжку…
І що ж вона відповіла мені, ця дівчинка?
- No, I prefer to suffer.[121]
- But you are making me suffer, too,[122] — тихенько промовив я, показуючи на картці найкраще наше варення.
- Oh, Armand, then we suffer together![123] — промовила вона, підвівши на мене свої стомлені безсонням і повні сліз очі.
Чим це могло скінчитися? Я щедро бажав, аби вона поїхала, але Твентімени, як і раніше, жили в «Сент-Джеймсі», та й цілком зрозуміло, невже ж містер Твентімен став би скорочувати своє перебування через любовні примхи доньки, про що йому, напевне, вже прокричали в чорну трубку. А міс Твентімен акуратно була щоранку, поки її батьки ще спали, а вони спали до десятої, так що, коли якби мати зайшла до неї, Елінор сміливо могла сказати, що покоївка вже прибрала посуд після її сніданку; одне слово, я хильнув з нею чимало горя, намагаючись передовсім врятувати її репутацію й хоч як-небудь приховати від навколишніх її сумнівну поведінку: спроби потиснути мені руку й інші пустотливі й легковажні витівки. Я запевняв її, що батьки рано чи пізно про все дізнаються і виявлять таємницю її сніданків, але вона залишалася глухою до моїх застережень. Ні, ні, місіс Твентімен найміцніше спить уранці. Й наскільки ж вона, Елінор, більше любить її сплячу, ніж коли та не спить і назирці ходить за дочкою! Мама її не любить, лише вічно вистежує через лорнетку. Тато, той її просто обожнює, але не сприймає всерйоз її сердечних проблем, тоді як мама, хоч і докучає їй, але все-таки краще розбирається в її душі:
- For I love you.[124]
Я удав, що не чую останніх слів. Але, повернувшись зі сніданком для Елінор, став стиха її вмовляти.
- Міс Елінор, те, що ви зараз сказали про «любов», про сто самонавіювання, pure nonsense.[125] Ваш тато має цілковиту рацію, що не сприймає цього всерйоз, але з іншого боку, має слушність й ваша мама, не іґноруючи цього nonsense і категорично вам його забороняючи. Ви теж не повинні сприймати цього так уже серйозно, на свою й на мою біду. Прошу вас, знайдіть у собі хоч дрібку іронічного щодо всієї цієї історії. Адже я ставлюся до неї без жодного гумору, де вже там! Але вам треба виробити в собі саме таке ставлення. До чого все це призведе? Адже це ж протиприродно! Ви, дочка містера Твентімена, людини, яка досягла багатства й високого становища, зупинилися на якийсь час у «Сент-Джеймсі», де я, простий кельнер, вас обслуговую.
Адже я лише кельнер, міс Елінор, найнижча ланка нашого суспільного устрою, до якого я ставлюся з побожною повагою, ви ж бунтуєте проти нього, поводитеся неприродно. Вам слід було б зовсім не помічати мене, як того справедливо вимагає від вас ваша мати, а ви, поки мирний сон утримує батьків від того, щоб встати на захист громадського правопорядку, прокрадається сюди й говорите мені про «love».[126] Адже це ж заборонене «love». Я не смію відповідати на нього й зобов'язаний притлумлювати в собі радість від того, що ви вирізнили мене серед інших. Мені можна вирізнити вас серед інших і тримати це в таємниці. Але те, що ви, дочка місіс і містера Твентімен, задивляєтеся на мене, — нікуди не годиться й суперечить самій природі. Це один тільки обман зору! Він пояснюється переважно тим фраком з оксамитовою облямівкою і золотими ґудзиками, що зайвий раз свідчить про моє низьке соціальне становище. Запевняю вас, що без цього фрака я жодного інтересу не становлю. Таке «love», як ваше, раптом находить на людину під час подорожі, а потім воно минається — ви теж скоро поїдете — і ще до першої станції забудете про нього. Дозвольте мені згадувати про нашу тутешню зустріч, тоді вона залишиться незабутньою, але не буде обтяжувати ваше сумління.
Чи міг я зробити для неї більше? Й хіба мої слова не були пройняті істинно чоловічою турботою? Але вона у відповідь тільки плакала, так що я бував радий-радісінький, якщо столи навколо пустували, закидала мені жорстокість, чути нічого не хотіла про природний правопорядок і проти природну закоханість і щоранку вперто торочила, що якби нам вдалося залишитися наодинці для слова й діла, то все б як-небудь влаштувалося й ми були б щасливі, за умови, звичайно, що я її хоч трішки кохаю, — а я цього не заперечував і в жодному разі не заперечував вдячности за її почуття до мене. Але як влаштувати таке rendezvous,[127] як залишитися наодинці для «слова й діла»? Цього вона теж не знала, одначе продовжувала наполягати й вимагала, щоб я знайшов таку можливість.
Одне слово, я хильнув з нею чимало горя. І треба ж було, щоб саме в цей час трапилася ще історія з лордом Кілмарноком! Випробування, мабуть, значно важче, бо тут я зіткнувся вже не із задерикуватою закоханістю маленької впертюхи, а з особистістю, чиї почуття чимало важили на людських терезах, так що я не міг радити йому іронічно поставитися до них або сам над ними посмішкуватися. Не знаю,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь афериста Фелікса Круля», після закриття браузера.