Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

українсько-польських переговорах, проведених уже після цієї операції, командир Замойського інспекторату ВіН Станіслав Ксьонжек ― «Вирва» (наступник Мар’яна Голембйовського після арешту останнього на початку 1946 р.) повідомив свого українського колегу, командира Тактичного відтинка УПА «Данилів» Євгена Штендеру ― «Прірву», що лондонський уряд проти підписання будь-яких порозумінь із УГВР та співпраці польського і українського підпілля, а також забороняє відділам ВіН проводити бойові дії разом із упівцями. Проте вже незабаром це питання перестало бути актуальним: до кінця 1946 р. польське підпілля практично згорнуло діяльність, а отже, співпрацювати з ним стало неможливо.

Перемир’я між українським та польським визвольними рухами протягом другої половини 1945―1946 рр., на жаль, не гарантувало повного спокою для цивільного населення, яке й надалі залишалося об’єктом атак кримінальних банд. З повстанського звіту з вересня 1945 р.: «В надсянських селах, де переселенча акція перейшла на початку місяця вересня, поодинокі українські села і поодинокі родини були у звітному місяці об’єктом нападів польських цивільних банд з-за Сяну. Тут польські банди виступали в характері АК або звичайних банд. Ця їхня бандитська акція не мала зорганізованого характеру й не принесла великої шкоди українському населенню».

«Українське повстання» в комуністичній Польщі

Протягом наступного періоду (осені 1945 ― весни 1947 р.) українці найбільше страждали від збройних формувань польського комуністичного уряду, що поставив собі за мету очистити від них східні терени нової Польщі. Відбувалися окремі переговори українських повстанців із представниками влади на місцях. Проте вони не мали жодних перспектив, адже місцеві комуністи чи міліція йшли на них лише для гарантування власної безпеки з боку бандерівців, а тому не хотіли й не могли брати на себе жодних зобов’язань щодо припинення антиукраїнських акцій. Тому протистояння між українцями та поляками, тепер переважно тими, хто представляв силові та владні структури комуністичної Польщі, тривало.

При цьому слід зазначити, що ОУН не ставила за мету провести загальнонародне антикомуністичне повстання українського населення на цих теренах. Її головним завданням було захистити українців, завадити їх виселенню. У спеціальних інструкціях із серпня 1945 р., які регламентували ставлення до поляків та нової влади, зазначалося: «Там, де будуть вимагати від українського населення лише заведення адміністрації, зложення контингентів, нормалізації відносин і т. п., загал населення повинен це виконувати. Теперішній час на цих теренах не дозволяє на це, щоби загал українського населення поставив загальний, безоглядний збройний спротив в заведенню державної адміністрації і т. п. В тих околицях, де будуть вимагати лише такої нормалізації відносин і не будуть стосувати примусового виселювання чи винищувального терору, ― треба до цього застосуватись. Треба тоді спеціяльно уникати таких потягнень, які загострювали би відносини».

Проте уникнути ескалації не вдалося через рішучу налаштованість нової польської влади швидко та остаточно вирішити українське питання на східних територіях.

Тоді ж, у серпні, стан справ із виселенням залишався невизначеним, тривало інформаційне протистояння влади та українського підпілля. Перша намагалася подати переїзд украй позитивно, друге ― як велике зло для переселених. У той час багато депортованих українців поверталися до домівок, і цим користалося українське підпілля, щоби утримати на місці інших. «В терени захитані, загрожені виїздом, ― читаємо в інструкції з серпня, ― треба вислати добрих пропагандистів, щоби піддержали населення на дусі. До цього можна використати з великим успіхом тих, які виїхали, і тепер голі й босі втікають сюди назад. Таких вже є багато. Декуди вернула половина сіл. Треба між ними вибрати пропагандистів мужчин чи жінок, ще відповідно перешколити і післати в другі околиці, загрожені виїздом, хай скажуть людям правду про благодаті виїзджаючих».

У вересні 1945 р. добровільне переселення зазнало краху, і комуністи вирішили надати йому нової форми, залучивши урядові війська. З довідки народного комісара внутрішніх справ УРСР В. Рясного дізнаємося про радянську участь в ухваленні такого рішення. «За клопотанням НКВД УРСР, ― читаємо тут, ― через товариша Л. П. Берію Тимчасовий Польський уряд виділив дві дивізії Війська польського для боротьби з бандами УПА й забезпечення евакуації українського населення на території Польщі». З документа випливає, що ініціатива залучення військ до депортації належала радянській владі.

Брутальність поведінки військових щодо цивільних, залякування та вбивства були щоденною практикою нового періоду депортацій. Це спричинило черговий виток кривавого протистояння.

9 вересня 1945 р. командир Воєнної округи «Сян» Мирослав Онишкевич наказав відділам УПА почати масштабну збройну акцію для зриву насильницького вигнання українців із Закерзоння. У документі читаємо: «Всюди там, де будуть відповідні можливості, перевести боєві акції проти тих, які переводять виселення, знищувати виселенчі комісії та всіх інших, які змушують до виселення. Виселені українські села обов’язково спалити так, щоби не остали жодні будинки ні будівельний матеріял».

Через тиждень після початку насильницьких депортацій керівництво підпілля відзначало перші обнадійливі результати своєї діяльності: «Досвід останніх днів показує ще раз, що одностайний рішучий опір населення проти виселення є можливий і дає добрі висліди. Виїхали тільки ті села, які дали себе залякати акцією війська і погрозами. Села, які втікали, ховалися, а жінки, які остали, не боялися, але заявили, що ми не вступимося, не виїдемо, згинемо, але своєї землі не кинемо ― по різних труднощах остали на місці. Такі села потерпіли тільки від грабунків».

Пропагандисти підпілля за головне завдання мали підтримувати й посилювати опір людей, інші підпільники ― бути готовими до збройного його захисту. «Там, де будуть стосувати до населення терор, побої, розстріли й т. п., наказується негайно виступити збройно всіма силами. Стріляти переселенчі комісії, атакувати тих, які переводять виселення й тероризують населення, зривати мости, телефони, рейки».

Уже через два дні після видання цієї інструкції провідник Закерзонського краю ОУН Ярослав Старух жорстко критикував підопічних за недоліки в організації опору і недостатню стійкість у критичній ситуації. «Провідники терену, замість підготовити своїх людей до героїчного опору й оборони, самі улягають часто панічним настроям, ― писав він. ― Замість гарячим серцем, палким словом і твердою рукою держати керму життя й боротьби, вони самі ходять непевні, що робити, й тільки випитують населення, «що чувати», де облава, куди тікати». Для опанування ситуації провідник вимагав застосування крайніх засобів: «Тих, які будуть вагатися, ― ганьбити й карати, а навіть розстрілювати! Натиснути на цілий організаційний апарат найтвердішими засобами для переведення цієї кампанії, для практичного переведення акції оборони перед виселенням!» Урешті паніку й непорозуміння перших днів вдалося подолати: українське підпілля організувало системний опір депортації, який тривав майже два роки, до весни 1947 р.

Наприкінці 1945 р. ― у першій половині 1946 р. акції УПА розвинулися до повномасштабної партизанської війни: періодичні напади на військові гарнізони, виселенчі комісії, навіть на невеликі міста, нищення комунікацій (доріг, мостів, залізничних станцій, телефонного і телеграфного сполучення), спалення виселених українських сіл, аби їх не заселили поляки. При цьому акції проводили доволі великими військовими з’єднаннями ― сотнями, а іноді й куренями, які зводили відверті наступальні бої з польським військом.

Урешті події переросли у те, що сучасний польський дослідник Ґжеґож Мотика називає «українським повстанням». Навіть польські комуністичні автори визнають, що більш ніж півроку ініціатива у бойових діях повністю належала УПА. Люблінський воєвода Рузга, описуючи активність українських повстанців у жовтні 1945 р., просив Варшаву виділити додаткові військові сили. «Оскільки операція українських банд є широкомасштабною, ― читаємо в його листі, ― а Народна міліція, Управління